LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Сільське та лісове господарство → Аграрна складова в економічних реформах України

П. САБЛУК,
академік Української академії аграрних наук,
директор Інституту аграрної економіки УААН

АГРАРНА СКЛАДОВА В ЕКОНОМІЧНИХ
РЕФОРМАХ УКРАЇНИ

Аграрна складова в економічних реформах України, як на початку 90-х років, так і сьогодні, залишається однією з актуальних проблем не лише аграрної, а й загалом економічної науки. Пояснюється це великим народногосподарським значенням аграрно-промислового комплексу (АПК), де виробляється життєво необхідна для суспільства продукція і сконцентрований величезний економічний потенціал. Особливості і специфіка цієї галузі загальновідомі. Головні з них — у сезонності виробництва, що зумовлює невідповідність робочого періоду виробничому. Життя культивованих рослин і тварин залежить не лише від діяльності людини, а й від природнокліматичних і погодних умов. Продукція, до того ж, має обмежені строки зберігання і використання.

Унікальність АПК у тому, що тут поєднується виготовлення засобів виробництва, випуск продукції сільського господарства, її переробка та реалізація продуктів, виготовлених з неї. Ще 10—15 років тому за масштабами виробництва його частка у валовому внутрішньому продукті країни становила 25 %. За цим показником аграрна складова значно перевищувала паливно-енергетичний, металургійний, машинобудівний та хімічно-лісовий комплекси. В АПК вироблялося 95 % продовольчих ресурсів. За рахунок галузі формувалося понад 2/3 всього фонду товарів народного споживання. У ньому і тепер зайнято 5,3млн. працюючих, або 31 %. Виробничі фонди АПК, за даними Держкомстату України, становлять 8,9 млрд. грн., або 30 % від їх загальної вартості.

За характером діяльності та складом виробленої продукції агропромисловий комплекс найбільш пристосований до ринкової економіки: майже вся його продукція, розрахована на споживача, виготовляється для ринку. Водночас він сам є надзвичайно об'ємним ринком для інших сфер матеріального виробництва. В ньому щорічно споживалося понад 7,2 млн. тонн дизельного палива, 4,6 млн. тонн автобензину, близько 5 млн. тонн мінеральних добрив, понад 26 млрд. кіловат-годин електроенергії. За розрахунками, АПК щороку одержував 46,8 тис. вантажних автомобілів, 43,3 тис. тракторів, 19,3 тис. комбайнів різного призначення та багато інших машин і промислових товарів.

Минуло майже 10 років відтоді, як була започаткована земельна реформа (березень 1991 р.). У травні 1992 року приймався Закон «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві України» та ряд інших базових законів щодо реформування аграрного сектора економіки. Строк достатній, щоб робити не проміжні, а підсумкові висновки. Тож цілком зрозуміла турбота Президента України Л. Д. Кучми про пошук і створення найефективніших схем функціонування аграрного сектора економіки держави. Адже саме від цього залежить прискорення реформ в агропромисловому комплексі.

Колгоспно-радгоспна система стимулювання виробництва і праці в основному спрямовувалась на кількісні валові показники. На економічні параметри господарювання мало хто звертав увагу. Основний недолік тієї системи полягав у відчуженні селянина від землі і результатів праці. Практично підтримувалася витратна модель господарських операцій, що і призвело, як зазначав Президент України Л.Д.Кучма, до втрати економічних орієнтирів у житті суспільства, до приниження діяльності науковців і спеціалістів.

Однак економічні реформи в аграрній сфері України ще не дали бажаного ефекту. Досі не вдалося досягти стратегічної мети аграрних перетворень. Не сформовано ефективне стійке агропромислове виробництво, яке забезпечувало б країну продуктами харчування та сільськогосподарською сировиною, гарантувало б продовольчу безпеку країни. Не створено умови для комплексного соціального облаштування села і сільського розвитку. Розрив у рівнях життя сільського і міського населення поглиблюється.

Окремі економісти стверджують, що в усіх наших сільськогосподарських негараздах винна сама земельна і аграрна реформа та перехід на ринкові методи господарювання, а також лібералізація ціноутворення, приватизація землі, реорганізація колгоспів і радгоспів та поява приватних і сімейних підприємств. Вихід з існуючого становища ці економісти вбачають у поверненні до переважно державної власності на землю у сільському господарстві, збереженні статус-кво колгоспів і радгоспів, жорсткому регулюванні державою ціноутворення і господарських зв'язків. Аргументація тут зводиться, в основному, до констатації економічного спаду в сільському господарстві (незважаючи на різні темпи розвитку колективного і сімейного секторів та зростання рівня виробництва в деяких галузях, регіонах), до нагадування про здобутки сільського господарства у дореформений час (при цьому замовчується, що темпи його розвитку наприкінці 80-х років уповільнювались, і країна мала перманентні продовольчі труднощі), апеляції до західного досвіду державного регулювання аграрної економіки (хоча, як правило, замовчується, що в її основі лежать приватні форми господарювання).

Проте існує й інша точка зору. Звинувачувати в усьому ринкові перетворення було б правомірним лише у випадку їх здійснення. Але вони у більшості господарств проведені формально. Старі порядки зберігаються. Тож причини кризових явищ криються, очевидно, в іншому. Де ж істина? Від відповіді на це запитання залежать стратегія і тактика подальших дій уряду і суспільства в галузі аграрного і сільського розвитку.

АГРОПРОМИСЛОВЕ
ВИРОБНИЦТВО СЬОГОДНІ

Усі без винятку дослідники аграрної складової в економічних реформах наводять характеристики, які свідчать про падіння сільськогосподарського виробництва, його нестабільність. Зарубіжні дослідники підтверджують висновки українських економістів. Але своє бачення вони подають як «виклик аграрній політиці».

Зміст перетворень у сільському господарстві, які здійснювались протягом 90-х років, їх протиріччя пояснюються багатьма чинниками. Проголошення принципів і курсу на багатоукладність за практично повної відмови держави від регулювання внутрішніх та міжгалузевих відносин не забезпечило головного — прирощення соціально-економічного ефекту. Про це я говорив ще в 1991 р. Перехід до ринкової економіки диктується інтересами людини і мета його — створити соціально орієнтовану економіку, повернути виробництво до запитів споживача, перебороти дефіцит, забезпечити економічну свободу громадян, встановити умови для стимулювання