LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Культура. Наука. Освіта → А. Кримський і український театр


Киричок М.С.

А. КРИМСЬКИЙ І УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР


Доля української культури, зокрема театральної, завжди непокоїла академіка Кримського, який не сприймав політики і дій російського царизму, спрямованих на її зневагу, гальмування і, зрештою, жорстоку заборону і переслідування. Саме тому він її підтримував і пропагував. Незважаючи на те, що він жив поза межами України, його пильна увага до розвитку українського театру ніколи не спадала. Двадцятилітній студент Лазаревського інституту видруковує у 1891 році у львівському журналі "Зоря" свою першу рецензію на вистави трупи Г. Деркача (Любимова) в Москві, зазначаючи, що "в цім драматичнім товаристві не всі артисти українці, а немало половина – росіяни (Максимов, Нелідов, Антонов, Востоков, Богатирьов, Бєлкін, Свєтлова, Тамарова і др.)... Всі вони дуже добре і зовсім вільно говорять та вимовляють по-нашому, майже не роблять помилок і в наголосах" [1, с. 324].

Рецензент зауважує, що "український театральний рух" в Росії не відірваний від "художнього життя", що він є оригінальним, самобутнім, що незважаючи на різні антиукраїнські зусилля царизму, українські артисти тримають щільні стосунки з корифеями російської сцени і йдуть "рука в руку" з ними.

Оглядаючи газету "Смоленский вестник", яка видрукувала рецензію на виступи трупи Мирова-Бедюха у Смоленську, А. Кримський пише: "Оцінки сієї російської часописі визначаються величезною, аж неймовірною, прихильністю як до театру Мирова, так і взагалі до українства; прихильнішого суду, ніж написав російський рецензент, не міг би написати ніякий патріот-українець" [2, с. 342.].

У 80-х роках ХІХ століття українські театральні колективи досить часто гастролювали в Росії, виступали в її центральних містах, зокрема Петербурзі та Москві. Із повідомлень А. Кримського дізнаємося, який колектив, коли виступав у столиці, з яким репертуаром і як сприймали глядачі українські спектаклі. "Знов до Москви загостювала українська трупа (торік не було ніякої), – пише рецензент.– Од 10 грудня є тутечки трупа Деркача, приїхавша з Сибіру. Дасть вона тут шість або й більше спектаклів. Перша вистава "Не ходи, Грицю, на вечорниці" Александрова. Зупинилися наші артисти в театрі "Скоморох" [3, с. 343.].

Почасти в російській пресі появлялися статті з досить скептичним ставленням до українських вистав. А. Кримський у рецензіях на вистави трупи Деркача торкається і такого питання. "Пишу про мову, - зауважує він, - через те, що за трупу Деркача є слава, буцім там говорять не по-нашому, а по казна-якому; я ж от запевнюю, що все це неправда" [4, с. 324].

Оцінюючи виконання ролей артистами трупи Деркача: Світлової, Антонова, Нелідова у виставі "Не ходи, Грицю, на вечорниці", Кримський зауважує, що вони "не один раз у грі проявляють замітний драматизм, який справляє враження. Шкода лиш, що вони часто пересаджують в руках і допускають сильну декламацію, через що тоді являється неприродність" [5, с. 324].

Кримський прекрасно розуміє значення пісні в українських виставах, за допомогою якої створюються типові образи. Його роздуми на цю тему мають не лише повчальний, а й теоретичний характер. Як жест, інтонація, так і пісня повинна допомагати усвідомленню ідейної суті твору. "Голос п. Свєтлової, - зауважує Кримський, - котрий у forte є не дуже симпатичний, в цій-то дії, де вона співає "Ой не ходи, Грицю" pianissimo, ще більше надає приваби вражінню і справляє сенсацію. Уся зала замирає на той час, в оркестрі тихесенько грає соло скрипка, а на сцені п. Свєтлова виспівує ніжним піанісімом безсмертну пісню Марусі Чураївни. Це місце я можу порівняти тільки з посліднім актом Гунодового Фауста" [6, с.325.].

Музичність – національна властивість українського народу, а отже і українського театру. Вистави корифеїв українського театру Кримський саме й цінував за співи й танці, які не мали ілюстративного і дивертисментного характеру. "Найбільше, що тягне москвичів, - пише оглядач, - це наші незрівнянні українські пісні, рясно розсипані по п'єсі. Голосовими силами трупа Деркача може похвалитися, іменно ж хором. Соло, за малими виїмками, не сильні, але задля пісні якраз вдатні, так що часто мусять співати на bis, ну а хор – той співає немало усе по двічі" [7, с. 325].

Осмислюючи працю актора як творчість, Кримський надає перевагу образному мисленню виконавця будь-якої ролі, яка б відтворювала саме багатограння життя і психологію та мораль певної особистості. Він засуджує "натуралістичне копіювання життя". У рецензії на виставу "Запорожець за Дунаєм" С. Гулака-Артемовського, в якій роль Карася виконував керівник трупи, Деркач, Кримський пише: "Держить себе на сцені пан Деркач занадто розв'язано; напр., без потреби гидко плюється, харкає. Може, там, за Дунаєм робилося що-небудь і ще гірше, але нам такого реалізму в ролі геть не треба!" [8, с. 327].

Кримський, таким чином, не лише констатує сценічні факти, але й дає їм певну мистецьку оцінку, вимагаючи типізації образної системи в художньому творі, а отже і виставі. Такі роздуми Кримського дещо співпадають з поглядами В. Плеханова, який застерігав митців від надмірного захоплення "ефектами". Якщо письменник або артист, писав він, "поддаётся искушению изумлять зрителя парадоксальностью эффектов, тогда приходится осознавать, что он пошёл прямой дорогой к уродливому и смешному" [9, с. 78].

У 1891 році в журналі "Зоря" була надрукована рецензія Кримського "Товариство Садовського в Москві", в якій автор з усіх талановитих виконавців звертає увагу на неабиякий артистичний хист М. Заньковецької, зазначаючи, що: "... наша національна пиха, наші гордощі – це Заньковецька. Вона до того сіяє своїм величезним талантом, що затемнює решту артистів Садовського, хоч між ними є актори далеко не послідні. Гра Заньковецької пориває всю вашу істоту: ви мусите, тільки дивуватися тому, як вона дає вираз і одтінок кожному слову, реченню, як у неї кожен жест має свою психологічну підставу, як у неї не можна знайти й кришечки пересади, як у неї все пливе природно, як надзвичайно вірно відтворює вона кожну страсть" [10, с. 329].

Кримський добре розумів новаторський характер українського театру корифеїв, оцінював його творчі досягнення і піддавав осудові примітивізм і художню недосконалість окремих вистав та виконання ролей окремими артистами, навіть провідними. "Другою надзвичайною силою трупи, – пише він, – вважають Садовського, хоч не зовсім справедливо. Спеціальністю своєю він обібрав переважно комічні ролі, а вже звісне діло, що на сім полі дуже легко стрибнути з комізму прямісінько до паяцтва. На жаль, п. Садовський частенько якраз і