LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів


Головна Науки про Землю (Геонауки) → Гідронімно- ойконімні паралелі в західноукраїнському ономастиконі

творення назв служать не тільки апелятиви, антропоніми, етноніми, але й вже наявні топоніми. С. Роспонд відходить також від єдиного принципу поділу, коли він виділяє підгрупи за семантико-лексичними знаками. За рамками класифікації залишаються гібридні, субстратні та інші назви. Ураховуючи цю останню обставину, доцільно будувати класифікаційну матрицю тільки для назв однієї мови (або дуже близьких мов) і тільки для інваріантів, маючи на увазі всі евентуальні спорадичні зміни первинних моделей.

Дослідники топонімії України теж багато уваги приділяли питанням класифікації назв поселень. Так, ще в передвоєнний період (30-і рр. ХХ ст.) історик М. Кордуба, якого вважаємо одним із засновників української топонімічної науки, написав низку праць з топономастики, найбільшою з яких є його розвідка "Що кажуть нам назви осель?" (1938). У цій праці вперше в українському мовознавстві зроблено спробу структурно-семантичної класифікації географічних назв, подано стратиграфію окремих типів місцевих назв, а також розкрито, хоч не завжди правильно, семантику багатьох назв населених пунктів.

Наукове дослідження української топонімії репрезентується також працями Я. Рудницького, в яких аналізуються ойконіми, гідроніми і ороніми Бойківщини. Проте автор був учнем В. Ташицького і тому керувався у своїх студіях класифікацією топонімів свого вчителя.

Аналіз назв поселень за цими ж критеріями використовували також інші учні В. Ташицького, дослідники української топонімії з-поза України - С. Грабець і З. Штібер, які вивчали топонімію Гуцульщини та Лемківщини. Систематизуючи географічні назви і дотримуючись класифікації Ф.Миклошича, вони ділять весь топонімний матеріал на дві основні групи: 1) топоніми, в основі яких зберігаються власні назви людей; 2) топоніми, в основі яких є апелятиви.

У вітчизняній українській ономастиці першою найґрунтовнішою працею, де вивчався ономастичний матеріал, зокрема ойконіми і гідроніми, є "Нарис словотворчої системи української актової мови XIV - XV ст." Л. Гумецької.

Продовжуючи поділ топонімів за Ф. Миклошичем на nomina personalia i nomina appelativa, Л.Гумецька виділяє чотири групи топонімів: 1) місцеві назви, що не походять від назв осіб; 2) місцеві назви, що походять від назв осіб; 3) назви непевного значення; 4) назви неясного значення. Головними, найбільш повними представлені тут перші дві групи. Класифікацією Л.Гумецької згодом скористалася у дослідженнях топонімії Львівщини Є.Черняхівська, хоча і вона орієнтувалася також безпосередньо на класифікацію В.Ташицького.

Головну увагу питанням походження назв поселень, їх лексичним базам приділяв, досліджуючи топонімію Закарпаття, К.Галас.

Поза вузькими реґіональними рамками монографічно досліджувалися тільки українські ойконіми на -ичі, яким присвячена ґрунтовна праця О.Купчинського "Найдавніші слов'янські топоніми України як джерело історико-географічних досліджень" (К., 1981), і ойконіми на -івці, -инці (Д. Бучко). До цього типу досліджень зараховуємо також і фундаментальну монографію М.Худаша та М.Демчук "Походження українських карпатських і прикарпатських назв населених пунктів (відантропонімні утворення)" (К., 1991) і дослідження М.Худаша "Українські карпатські і прикарпатські назви населених пунктів (утворення від слов'янських автохтонних відкомпозитних скорочених особових власних імен)" (К., 1995).

Найдокладніше досі вивчена лише ойконімія Буковини (Ю. Карпенко), Покуття (Д. Бучко), Рівненщини (Я. Пура), Дніпро-Бузького межиріччя (В. Лобода), північно-східної Одещини (Ю. Карпенко, А. Бевзенко), Тернопільщини (Я. Залеський). Ойконімія Закарпаття була проаналізована в дисертації К.Галаса, Львівщини - в дисертації Є.Черняхівської.

Інтенсивний розвиток української гідронімії почався в 60-их роках. Першими фундаментальними дослідженнями з гідронімії були праці "Лингвистический анализ гидронимов Верхнего Поднепровья" (1962) В.Топорова та О.Трубачова і "Название рек Правобережной Украины" (1968) О.Трубачова. Ці праці побудовані на матеріалі покажчиків П.Маштакова і засвідчують лише частину гідронімікону України.

Важливим поштовхом до розвитку української гідроніміки послужила ІІІ Республіканська ономастична (гідронімічна) конференція (1965). З'являються праці, що значно доповнюють, уточнюють науковий доробок В. Топорова та О.Трубачова. Це, зокрема, монографія І. Муромцева "Словотворчі типи гідронімів (басейн Сіверського Дінця)" (1966) та А. Корепанової "Словотворчі типи гідронімів басейну Нижньої Десни" (1969). У першій проаналізовано різні типи гідронімного словотвору за іменниковою і прикметниковою словотвірними моделями, а в другій - подано словотворчі типи гідронімів за словотвірними формантами.

70-ті роки знаменуються теж значним доробком у вивченні гідронімікону України. Найвизначнішим явищем було те, що з'явився "Словник гідронімів України", який є першим повним зібранням назв річок, струмків, інших водотоків (понад 20 тис. основних і майже 24 тис. варіантних). Цей словник став результатом багаторічної праці таких відомих учених, як І. Желєзняк, А.Корепанової, Л. Масенко, А. Непокупного, В. Німчука, Є. Отіна, О.Стрижака, К. Цілуйка та інших. У той час продовжились реґіональні дослідження водних назв. Це насамперед монографія Є. Отіна "Гідроніми Східної України" (1977) та Л. Масенко "Гідронімія Східного Поділля" (1979). Є.Отін досліджує гідроніми давньотюркського походження (Самара, Каяла, Міус, Кальміус тощо), кримськогрецьку гідронімію Північного Приазов'я, слов'янські гідроніми Східної України (Берда, Вовча, Кринка, Домаха та ін.). Л.Масенко охарактеризувала гідроніми Східного Поділля з лінґвогеографічного та лексико-семантичного погляду, у зв'язках з гідронімією інших територій.

Граматичну будову української гідронімії і її системно-ареальну характеристику дослідила З. Франко.

Останніми десятиліттями посилюється тенденція до вивчення гідронімів у межах одного басейну ріки. Ці детальні гідронімічні дослідження характеризуються глибоким проникненням в етимологію окремих назв. Такими є монографії І. Железняк "Рось і етнолінгвістичні процеси Середньонаддніпрянського правобережжя" (1987), В. Шульгача "Гідронімія басейну Стиру" (1993) та В. Лучика "Автохтонні гідроніми Середнього Дніпро-Бузького Межиріччя" (1966).

Лексико-семантичний підхід до тлумачення ономастичних назв знаходимо в працях А. Селіщева, зокрема в праці "Из старой и новой топонимики". Враховуючи значення топоніма і словотвірної форми, автор виділяє низку ономастичних груп. Такий подвійний підхід до вивчення топонімного матеріалу (лексико-семантичний і словотвірний) знайшов продовження в дослідженнях Є. Черняхівської, Ю. Карпенка, Л. Гумецької.

Морфолого-словотвірний підхід до вивчення