LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Держава та право. Юридичні науки → Авторське право та право на інформацію: нові технології ставлять нові питання

АВТОРСЬКЕ ПРАВО ТА ПРАВО НА ІНФОРМАЦІЮ:

НОВІ ТЕХНОЛОГІЇ СТАВЛЯТЬ НОВІ ПИТАННЯ.


COPYRIGHT AND INFORMATION RIGHT:

NEW TECHNOLOGIES PUT NEW QUESTIONS


Шилюк Олег Іванович

Чернівецька обласна універсальна наукова бібліотека ім.М.Івасюка

заст. директора по науковій роботі


58000 м. Чернівці, вул.О.Кобилянської,47

тел. (03722) 2-27-33, 2-62-05

e-mail: oci@sacura.net

Анотація.

Розглядаються проблеми інформаційного права, і зокрема авторського, що постали перед суспільством в останні десятиліття у зв’язку з розвитком нових технологій, глобальних інформаційних мереж. Аналізується вплив копірайту на розвиток масової культури. Представлено погляд на забезпечення прав споживача в галузі інформації.


Abstract

The copyright problems that have arised in our society because of the fast development of new technologies and global information networks are considered. Influence of the copyright on the development of mass culture is analyzed. Viewpoint on the problem of user rights in information domain is given.



Фундаментом всього сучасного інформаційного права являється положення про невід’ємні права людини, до яких відноситься право на висловлення своєї думки і право на таємницю приватного життя. Ці права. Хоча і в різних формулюваннях, закріплені в Загальній декларації прав людини, в Європейській конвенції про права людини, в Міжнародному пакті про громадянські і політичні права. Закріплені вони і в Конституції України.

Про існування цих прав знають всі. Тому часто коли держави тим чи іншим способом обмежують фундаментальні інформаційні права, приходиться чути посилання на Загальну декларацію прав людини, де ці права виражено в безумовній імперативній формі. Але, на жаль. Декларація не являється діючим юридичним документом. Держави, що її підписали, не зобов’язувались дотримуватись її положень, а лише декларували своє прагнення до їх дотримання.

Вищим діючим юридичним документом, в якому закріплено інформаційні права громадян, являється Європейська конвенція про права людини. Але в ній визнання інформаційних прав громадян супроводжується цілим рядом застережень. І ці застереження дозволяють державам на законних підставах дуже істотно обмежувати первинні інформаційні права громадян. Саме ці застереження є юридичною основою і для діяльності спецслужб, і для захисту авторського права, і для всіляких обмежень поширення інформації. Вони ж дозволяють державам уводити майже як завгодно тверді обмеження фундаментальних інформаційних прав з єдиною умовою – обмеження повинні прийматися у формі законів. Таким чином, основні правові документи лише окреслюють рамки, у яких держави можуть регулювати інформаційні права, але, по великому рахунку, нічого не гарантують у відношенні самих цих прав.

Ідеалом, відповідно до Загальної декларації прав людини, визнається свобода шукати, одержувати і поширювати інформацію й ідею будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів. Однак конкретні обставини внутрішнього і міжнародного життя держави можуть привести до необхідності тією чи іншою мірою обмежувати це право. От саме навколо цих обмежень і відбувається основна боротьба інтересів. Завжди є сили, що бажають увести нові обмеження, і завжди є ті, хто зацікавлений ці обмеження чи послабити зовсім скасувати.

Римське право, закони Хаммурапі, «Руська правда», Кодекс Наполеона не розглядали юридичні наслідки, що настають при роботі з інформацією. Скільки-небудь значимі масштаби ця проблема надбала лише в XX сторіччі. Перед нами той рідкий випадок, коли не існує освяченої століттями традиції і є можливість створювати «інформаційний кодекс», оглядаючись лише на суспільну доцільність, європейські цінності і принципи права.

У багатьох філософських і фантастичних добутках, що описують «позитивне майбутнє», згадується закон про свободу інформації. Інтуїтивно його зміст постає досить ясним, однак формулювання викликає значних труднощів. Проблема в тому, що на рівні повсякденних міркувань до цього закону пред'являються суперечливі вимоги. Він повинний одночасно захищати:

– право громадянина на вільне одержання інформації;
– право громадянина на особисту таємницю;
– право суспільства (отже, структур, що виступають від його імені) на одержання інформації;
– право суспільства (уже згаданих структур) на державну таємницю;
– інтереси суспільства в рамках парадигми розвитку, що має на увазі доступність нової, створеної інформації;
– інтереси авторів (особисті чи групові), тобто платність нової, створеної інформації.

Завдання виглядає розпливчато і до того ж містить неясне припущення, що суб'єктами права є тільки люди і утворені ними юридичні особи. Це, однак, не очевидно, навіть якщо виключити з розгляду (на якій юридичній підставі?) високоорганізовані інформаційні системи.

Зона «конфлікту інтересів» навколо проблеми несанкціонованого поширення «авторизованої» інформації за останні роки стала дійсним театром воєнних дій. Тут безпосередньо зіштовхується Поточна Реальність, Абсолютне Минуле і Живе Майбутнє. Тут розгорнуто цілі армії бізнесменів, юристів, соціологів, навіть політиків. Тут запекло борються: іноді – за переконання, частіше – за великі гроші.

Проблема дійсно складна, тому що аргументи обох сторін, очевидно, незаперечні. Захисники сучасного законодавства виступають за «абсолютне право власника», яким часто, але не завжди, є автор, розпоряджатися своєю власністю. Прихильники свободи інформації заявляють, що інформація взагалі не може бути власністю. Далі мова заходить про право на плоди своєї праці, на «адекватну» винагороду за творчість, на «гідне» життя. Тут, звичайно, щосили використовуються негативно пофарбовані емоційні терміни: «злодійство» і «піратство». «Аболіціоністи» заперечують, посилаючись на те, що автори (а набагато частіше виступаючі від їхнього імені видавці або спадкоємці) хочуть одержувати не однократну або розстрочену «зарплату», а довічну «ренту», що не те саме. У виправдання своєї позиції обидві сторони говорять про «суспільні інтереси» і на закінчення посилаються: одна – на міжнародне право, що однозначно визначає несанкціоноване поширення інформації як злочин, інша – на об'єктивну реальність, у якій інформація копіюється клавішею F5, і усе світове співтовариство не в силах цьому перешкодити.

Спробуємо розглянути всі три групи аргументів – юридичні, соціологічні, прагматичні.

З правової точки зору найбільш важливим є питання: чи належне інформація вважатися власністю? Вона, безсумнівно, може бути предметом купівлі-продажу. Вона здатна приносити прибуток. Іншими словами, вона володіє як вартістю, так і споживчою вартістю і, отже, може вважатися товаром.

Однак раб також є товаром. Проте, сучасне законодавство категорично забороняє усі форми рабства: людина не може вважатися «власністю» іншої людини, концерну або навіть держави.

Жоден кодекс не дає визначення «людини», що робить правомочним питання: чи можна вважати особистою, корпоративною чи державною власністю мислячу машину? Людиноподібного робота? Космічного прибульця? Душевнохворого? Маленької дитини?

Якщо, як ми думаємо, інформаційні об'єкти (мережі й ін.) мають риси свободи і властивості особистості, то володіння ними (чи присвоєння людьми результатів їх «праці») з погляду духу і букви сучасної юриспруденції сумнівно. У цьому випадку прийдеться визнати право структурованої