LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Держава та право. Юридичні науки → Теоретичні проблеми представництва прокуратурою інтересів держави в арбітражних судах

безпосередньо впливатимуть на реформування прокурорської діяльності і в першу чергу приведення її у відповідність з конституційною моделлю. На думку дисертанта, представницька функція органів прокуратури у майбутньому законодавстві має бути закріплена у таких формах: а) досудове прокурорсько-представницьке провадження; б) звернення прокурора до суду з заявою на захист прав та законних інтересів громадянина і державних інтересів; в) участь прокурора в розгляді справ у суді на різних стадіях цивільного та арбітражного судочинства; г) нагляд за законністю виконавчого провадження у випадках представництва інтересів у суді.

Все це дає підстави зробити висновок, що нова функція прокуратури з представництва інтересів громадянина або держави в суді є “правонаступником” прокурорської роботи, яка раніше називалася діяльністю прокурора в розгляді цивільних та господарських справ у суді. Звідси випливає й інший висновок, який полягає у тому, що прокурор, який здійснює функцію представництва інтересів у суді, повинен отримати всі повноваження, якими він наділений у цивільному і арбітражному судочинствах. Аналогічним чином повинно вирішуватися питання про обсяг і межі повноважень прокурора, які застосовуються ним на стадії досудового представницького провадження, що породжує за собою виникнення, розвиток та припинення прокурорсько-представницьких правовідносин.



У підрозділі 1.2. “Процесуальна природа представництва прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді” досліджується питання стосовно процесуальних форм, а також правових підстав для здійснення прокурором представництва. Підкреслюється, що Конституція України, покладаючи на органи прокуратури по суті нову для них функцію, додаткових повноважень прокурорам не надала, що їх за відсутності, суттєво ускладнюється діяльність із захисту в суді інтересів громадянина або держави . Все це вказує на актуальність цієї проблеми не тільки в теоретичному, але і в практичному аспектах.

Із змісту п. 2 ст. 121 Конституції України витікає, що представництво інтересів громадянина або держави в суді має здійснюватись прокуратурою “у випадках, визначених законом”. Відповідь на запитання про те, які це випадки, повинен дати , очевидно, майбутній закон про прокуратуру. Але на сьогодні мета і завдання прокурора в цивільному і арбітражному судочинствах, форми та види його участі у процесі визначені в чисельних нормах права, тому, на думку автора, правові норми і виступають правовими підставами представництва інтересів у суді. Такий висновок підтверджується змістом ст. 3 Закону України “Про прокуратуру” (правові основи діяльності прокуратури). Отже, з цього робиться висновок, що правовими підставами участі прокурора в цивільному і арбітражному процесах є : Конституція України (статті 121-123); Закон України “Про прокуратуру” (п.6 ст.20, статті 33-43 та ін.); статті 13, 118-120 й інші ЦПК; ст.ст. 2,29 й інші АПК; норми іншого галузевого законодавства.

У підрозділі вказується, що вся діяльність прокурора в цивільному та арбітражному процесах, незалежно від стадій судочинства, відбувається в процесуальних формах. Такими формами є дві: порушення процесу по справі в суді; вступ у процес по справі на будь-який стадії процесу. Констатується, що для кожної стадії представництва інтересів у суді характерні власні розпізнавальні прокурорські засоби (заява,протест,подання); різні стадії судочинства - породжують і різні форми участі прокурора у цивільному та арбітражному процесах. На думку здобувача повноцінна реалізація представницької функції можлива лише за умови, коли прокурору буде надано право в межах його компетенції брати участь у розгляді будь-якої справи, на будь-якій стадії процесу в судах усіх видів загальної юрисдикції (спеціалізованих, апеляційних, місцевих та інш.) і на нього буде покладено обов'язок вживати всі передбачені законом заходи до усунення порушень закону, від кого б вони не виходили, у тому числі й від представників судової влади.

В роботі пропонується вирішувати питання про можливість представництва прокуратурою у майбутньому інтересів громадянина в Конституційному Суді України шляхом звернення з поданням про усунення порушень конституційних прав та свобод громадян законом, який було застосовано чи підлягає застосуванню у конкретній справі. Це право повинне бути надане лише Генеральному прокурору України.

Підрозділ 1.3. “Загальна характеристика представництва прокуратурою інтересів держави в арбітражному суді: історичний досвід та сучасний стан” містить докладний аналіз історичних аспектів розвитку інституту участі прокурора в арбітражному процесі. Зазначається, що у сторіччі, що минуло, правовий статус, коло повноважень і напрями діяльності органів арбітражного розгляду і прокуратури кілька разів зазнавали кардинальних змін, у ході здійснення яких сформувались і форми контактів між ними.

У період домінування державної форми власності не відчувалось гострої потреби втручання прокуратури у порядок розгляду господарських спорів. Тому протягом десятків років відносини між органами, що розглядаються, набували вияву головним чином у формі повідомлень про виявлені порушення у господарській діяльності. І лише в законах СРСР від 30 листопада 1979 р. “Про прокуратуру СРСР” (ст.23) і “Про державний арбітраж в СРСР” (ст.20) вперше було закріплене право прокурора опротестовувати рішення державного арбітражу, причому він повинен був це робити у межах його загально-наглядових повноважень.

Указами Президії Верховної Ради СРСР від 16 червня 1987р. до частини 8 ст.23 Закону “Про прокуратуру СРСР” було внесено норму, яка надавала право прокурору подавати позовні заяви не тільки до суду, а й до державного арбітражу, а – від 30 грудня 1987р. стаття 14 Закону “Про державний арбітраж СРСР” була доповнена нормою, згідно з якою у розгляді спорів державним арбітражем мав право брати участь прокурор, причому незалежно від того, хто порушив арбітражний процес у справі. Таким чином, після 1987р. взавємовідносини прокуратури і державних арбітражів набули безспірного процесуального характеру.

З прийняттям у 1990 р. законів СРСР “Про Вищий арбітражний суд СРСР” і “Про порядок вирішення господарських спорів Вищим арбітражним судом СРСР”, державні арбітражі перетворено в арбітражні (господарські) суди, що змінило форми їх взаємовідносин з органами прокуратури. Прийняття у листопаді 1991 р. АПК (набрав чинності з 1 березня 1992 р.) завершило реорганізацію органів державного арбітражу в систему арбітражних судів. Розпад СРСР багато в чому формував цей процес. Вирішення господарських спорів вперше почало розглядатися як здійснення правосуддя, а прокурорський нагляд вже не вважався вищим. Таким чином у роботі констатується, що статус прокурора як суб'єкта арбітражних процесуальних відносин – це досить нове явище.

Закон розглядає прокурора як самостійного суб'єкта арбітражного