LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Держава та право. Юридичні науки → Теоретичні проблеми представництва прокуратурою інтересів держави в арбітражних судах

діяльності приватних підприємств, товариств. Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій, чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді.

Особлива увага у роботі приділяється питанню про недопущення підміни прокуратурою контролюючих органів при зверненні до арбітражного суду з заявою на захист інтересів держави. Аналізуючи погляди В.І. Баскова, Е.Г. Пушкара, М.Й. Штефана та ін. на цю проблему, автор приходить до висновку, що прокурор звертається до арбітражного суду з заявою на захист державних інтересів, коли органи виконавчої влади, місцевого самоврядування та інші допустили порушення закону при виданні актів, а також у разі порушення засад конституційного ладу, суспільного життя, права власності, економічної, екологічної, інформаційної безпеки держави тощо. Крім того, умовами прокурорського звернення є неможливість для юридичної особи з будь-яких причин самостійно звертатися до арбітражного суду або небажання посадових осіб органів контролю та нагляду скористуватися цим правом внаслідок зловживання службовим становищем чи владою, якщо представництво необхідне для захисту інтересів держави. Ці положення, на думку дисертанта, слід передбачити в новому Законі України “Про прокуратуру” та АПК.

У підрозділі 2.2. “Порядок реалізації прокурором права на звернення до арбітражного суду з позовною заявою на захист інтересів держави” наводиться детальна характеристика процесуальних документів, які використовуються прокурором при порушенні справи в арбітражному суді і в першу чергу – позову. При цьому виділяються такі основні елементи позовної заяви, як предмет та підстави, склад сторін, наявність вини, докази, підсудність, строки позовної давності, заходи по забезпеченню позову.

Здобувач констатує, що застосовуючи вимоги ст.2 АПК, прокурор (або його заступник) повинен враховувати рішення Конституційного Суду України від 08.04.99 р. № 3-рп/99 р., оскільки за цим рішенням позов повинен подаватися саме в інтересах держави; в позовній заяві необхідно обгрунтовувати, в чому конкретно полягає порушення державних інтересів чи в чому існує загроза інтересам держави. Окрім того, слід звернути увагу на те, що у своєму рішенні Конституційний Суд України надав право лише прокурору або його заступнику самостійно визначити і обгрунтувати, в чому виявляється інтерес держави. Тому позовна заява з таким обгрунтуванням є підставою для порушення справи в арбітражному суді і розгляду її по суті. При цьому ні рішення Конституційного Суду України, ні АПК не надають арбітражному суду права оцінювати обгрунтування прокурора щодо визначення інтересу держави, наведеного в його позовній заяві.

Автором дане імперичне обгрунтування участі в арбітражному процесі прокурора. Одержані дослідні дані виявились особливо актуальними в умовах функціонування самостійної арбітражної судової системи України. Право на звернення до арбітражного суду з заявою на захист інтересів держави, як ефективний засіб реального усунення порушень законності в економічній, екологічній та інших сферах життєдіяльності українського народу, активно застосовується, насамперед, районними та міськими прокурорами. Кількість позовів до суду постійно зростає. Так, якщо в 1993 р. прокурорами в цілому по Україні до арбітражних судів було подано 9647 позовів, то в 1999 р. – 52864. Збільшуєься й число позовів, що задовольняються арбітражними судами. У 1999 р. з розглянутих 36290 позовів було задоволено 34068, або 94,2% (у 1998 р. розглянуто 31880 позовів, задоволено – 29699, тобто 93,3%), і ця тенденція збільшення кількості позовів є достатньо стійкою.

Вказані дані засвідчують про активізацію прокурорського нагляду як виду державної діяльності у сфері правового регулювання економіки, що робить необхідним при визначенні стратегії участі прокуратури в правовому забезпеченні ринкових реформ вибрати приорітетним альтернативним вибором засобів реалізації конституційних повноважень позовну форму захисту права, що здійснюється прокурором у арбітражному суді. Таке концептуальне визначення політики прокурорської діяльності більш адекватно відповідає правилам вільного підприємництва і первісно обмежує прокуратуру від необгрунтованого втручання адміністративними методами в економічну діяльність суб'єктів господарювання та підприємництва.

Розділ третій “Особливості прокурорсько-представницьких правовідносинна стадії вирішення господарських спорів арбітражним судом” складається з двох підрозділів і присвячений дослідженню питань, пов`язаних з участю прокурора у судовому розгляді господарських справ.

У підрозділі 3.1. “Обсяг і межі повноважень прокурора під час розгляду справи арбітражним судом” аналізуються питання загальної характеристики процесуальних прав прокурора в арбітражному судочинстві. Зазначається, що АПК визначає прокурора самостійним учасником розгляду господарських спорів, включає його до складу осіб, які беруть участь у арбітражному процесі у випадках, передбачених законом (ст.ст.18,29). Аналізуючи висловлювання В.В. Комарова,Є.Г. Пушкара, В.М. Савицького, В.С. Тадевосяна, М.Й. Штефана та ін. з приводу характеру цивільної процесуальної правосуб'єктності прокурора, автор звертає увагу на наступні її особливості.

По-перше, прокурор захищає в арбітражному суді права сторони, а сторона - свої матеріальні права й інтереси. По-друге, прокурор має державний

характер зацікавленості у справі, сторона – суб'єктивний, матеріально-правовий. По-третє, прокурор – не є в арбітражному процесі стороною у процесуальному розумінні, оскільки українському праву невідомий поділ

суб'єкта процесуальних правовідносин на матеріальний і процесуальний. По-четверте, прокурор в арбітражному суді не є представником сторони навіть особливого роду, оскільки в арбітражному процесі він діє самостійно без повноважень від сторони і на підставі закону. По-п'яте, прокурор в арбітражному суді не є і представником держави, він виступає як посадова особа державного органу – прокуратури, який без особливих доручень від цього органу, а лише на підставі закону та свого службового становища виконує завдання представництва.

Прокурор має право вступити у справу на будь-якій стадії процесу, брати участь в арбітражних засіданнях, якщо це передбачено законом чи визнано за необхідне арбітражним судом. Він може знайомитися з матеріалами справи, заявляти клопотання, подавати докази, брати участь у їх дослідженні, давати пояснення у справі, а також вчиняти інші процесуальні дії, передбачені законом. Розглядаючи такі його повноваження як відмова від поданого ним позову, зменшення розміру позовних вимог, зміна підстави або предмета позову і т.п., автор вважає, що в цій частині необхідно реформування законодавства в напрямі розширення кола повноважень прокурора та виділення їх в