LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Держава та право. Юридичні науки → Теоретичні проблеми причинно-наслідкового зв'язку в кримінальному праві (філософсько-правовий аналіз)

насильства, не підкріпленого конкретною вимогою, людину неможливо змусити зробити що-небудь. Можна тільки зробити це замість неї. Якщо злочинець, користуючись перевагою в силі, схопить когось за руку і цією чужою рукою вдарить іншого, – це зовсім не означає, що він “змусив” вдарити людину. Те, що у кримінальному праві прийнято називати “фізичним примусом”, логічно розглядати як фізичне насильство, що служить додатковим до погрози засобом тиску на психіку.

У випадку примусу, коли особа виконує необхідну дію в стані крайньої необхідності, мова йде про опосередкований причинний зв'язок.

Опосередкований причинний зв'язок має місце не тільки у тих випадках, коли під впливом примусу людина робить учинок небезпечний для інших, але й тоді, коли злочинець примушує її скоїти дії, небезпечні для неї самої, чи і зовсім саморуйнівні, тобто ставить особу в становище, назване автором “ситуацією фатального вибору”. Мається на увазі власноручне позбавлення життя, коли злочинець примушує особу зробити це під погрозою негайного вбивства чи страшних мук.

Опосередкований причинний зв'язок завжди носить інформаційний характер. Посереднє заподіяння можна визнавати тільки за умови, що опосредствуючою ланкою виступає вольова поведінка іншої людини. Причому таке, котре здійснюється в стані крайньої необхідності (або ситуації фатального вибору), обманутою особою (у випадку пробачливої помилки), неосудним або особою, яка не підлягає кримінальній відповідальності в силу недосягнення відповідного віку. Автор наполягає на тому, що і неосудний, і малолітній, якщо їх удається схилити до певної поведінки, – діють, виявляють волю. Таких людей не можна ототожнювати зі “знаряддями”. Людині, позбавленій здатності приймати рішення, нехай і неадекватне з погляду здорового глузду, просто неможливо що-небудь розтлумачити, доручити. Дії малолітніх і неосудних не можуть складати злочину в силу нездатності таких осіб до правильної їх оцінки, недостатньої глибини усвідомлення того, що відбувається.

Використання злочинцем нездоланного фізичного насильства не можна розглядати як посереднє заподіяння, оскільки воля особи, що зазнала такого насильства, в заподіянні шкоди не бере участі. У цих випадках злочинець є безпосереднім виконавцем.

Спонукання (якщо мова не йде про неосудного, малолітнього чи обманутого), на відміну від примусу, лише зумовлює відповідну поведінку, і тому посереднього заподіяння не створює.

Автор заперечує проти розповсюдженої у кримінальному праві точки зору, що до опосередкованого причинного зв'язку слід відносити випадки використання тварин, знарядь, механізмів. При такому підході для безпосереднього причинного зв'язку залишаються тільки ситуації заподіяння шкоди “голими руками”. Пропонується єдиний критерій опосередкованого причинного зв'язку – використання чужої волі. Волю ж має тільки людина.

Коли людині просто пропонують учинити злочин, нічим при цьому не загрожуючи (а іноді навіть і навпаки, обіцяючи винагороду), діапазон можливих варіантів вибору ще ширший. У цих випадках також має місце зумовлююча, а не причинна детермінація. Причиною відповідною поведінки людини є її волевиявлення, прийняття і реалізація певного рішення в умовах вільного вибору, багатоваріантності. Такий стан справ має місце при співучасті в здійсненні злочину, зокрема, при підбурюванні.

Будь-яка поведінка людини, кожне її рішення обумовлене цілим комплексом умов, детермінується багатьма обставинами, що у минулому і нині, зовні чи внутрішньо, впливали або впливають на людину. Ситуація впливає на поведінку людини, лише переломлюючись через її свідомість. Причиною вчинку є особистісне рішення, а не вплив інших осіб. Рішення вчинити певні дії усього лише зумовлене цим впливом. А значить, немає причинного зв'язку між діями другорядних співучасників і дією виконавця. Отже, не може бути її між діями інших співучасників і тією шкодою, що стала наслідком власних дій виконавця. Виконавець, приміром, скоює убивство не тому, що йому дали пістолет, не тому, що йому порадили або наказали позбавити життя іншу людину, а тому, що він у кінцевому рахунку вирішив зробити це сам.

З того, що при співучасті має місце не причинний, а зумовлюючий зв'язок, випливає однозначне тлумачення ознаки, яка кваліфікує багато злочинів: “здійснення діяння за попередньою змовою групою осіб”. Якщо наслідок – це результат дій виконавця, а другорядні співучасники лише створюють для цього умови, то групою осіб, які вчинили злочин, можуть бути визнані тільки його співвиконавці. Ця ознака не застосована до співучасті з поділом ролей (якщо цей поділ не носить тільки технічний характер).

Розділ X присвячений гостро дискусійній проблемі кримінального права – питанню про причинний зв'язок при бездіяльності. Ніхто з фахівців не заперечує того, що людина, яка проігнорувала свій обов'язок діяти для того, щоб не допустити настання певної шкоди, повинна нести відповідальність за свою поведінку. Проте, одні вчені (А.А. Піонтковський, Т.В. Церетелі, М.І. Ко-вальов, М.Д. Дурманов, В.М. Кудрявцев, Г.А. Крігер, М.Й. Коржанський і ін.), вважають, що особа відповідає за заподіяння шкоди своєю бездіяльністю, інші (М.Д. Шаргородський, Г.В. Тимейко, В.Б. Малинін) – категорично заперечують здатність бездіяльності до заподіяння, упевнені, що злочинець несе відповідальність за незапобігання шкоді, заподіюваній іншими силами. Існує й компромісна позиція – “прирівнювання” незапобігання шкоді до його заподіяння в силу їх приблизно однакової суспільної небезпеки (О.С. Горелик). У монографії запропоновано інший підхід до проблеми. Наводяться аргументи на користь того, що бездіяльність може брати участь у процесі заподіяння тільки як інформаційний сигнал. Але і тоді її заподіюючий потенціал дуже обмежений.

Інформацією здатна служити будь-яка поведінка людини, у тому числі і бездіяльність. Тому вона може виступити носієм причини тієї чи іншої відповідної реакції з боку особи, яка її сприйняла. Бездіяльність, позбавлена інформативності – активного діючого, силового, продуктивного, подорожуючого начала, не здатна бути причиною жодних змін у навколишньому світі (як у природній, так і в соціальній його сферах). Іншими словами, бездіяльність не може виступати носієм причини будь-якої події за умови, що вона не служить енергетичним поштовхом до розвитку якогось процесу, не здатна вивести певну систему зі стану динамічної рівноваги.

Далі автор показує, що у науці кримінального права прийнято трактувати бездіяльність як пасивну поведінку особи. Тим часом фізичний зміст поведінки людини, яка не виконала обов'язок діяти – активна вона чи пасивна у той момент, коли була необхідність вчинити необхідну дію, – ніякого правового значення не має. Тим більше, що сама “пасивність” не абсолютна, а відносна. Який би вигляд не мав зовнішній бік так званої “бездіяльності”, – насправді вона завжди є дією, щонайменше внутрішньою. Автор вважає, що вказівка у визначенні бездіяльності на її пасивний характер є зайвою, невиправдано обтяжує дефініцію, суперечить вимогам логіки до конструкції визначень, а