LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Держава та право. Юридичні науки → Теоретичні проблеми причинно-наслідкового зв'язку в кримінальному праві (філософсько-правовий аналіз)

саме, вимозі мінімуму ознак.

Прихильники заподіяння бездіяльністю аргументують свою позицію в першу чергу тим, що явища суспільного життя принципово відрізняються від природних явищ. У силу такої специфіки бездіяльність як соціальний феномен, незважаючи на відсутність енергетичних властивостей, наче б все ж здатна спричинити зміни у навколишньому середовищі. Супротивники такого підходу заперечують здатність бездіяльності до заподіяння саме в силу того, що вона не має енергетики, а отже, позбавлена продуктивної основи. Дисертант виходить з того, що бездіяльність як інформаційний сигнал енергетичними властивостями володіє, оскільки інформація фізично сприймається органами чуттів, являє собою певний контакт з енергоносіями (звукові хвилі, світло і т.д.). Тільки в такій якості бездіяльність і здатна брати участь у процесі заподіяння.

Далі автор аналізує проблему причинного зв'язку при різних варіантах ненадання допомоги. Статті КК, у яких мова йде про ненадання допомоги, відрізняються між собою за суб'єктом відповідних злочинів (загальний суб'єкт, особа, зобов'язана піклуватися про потерпілого, у тому числі мати новонародженої дитини, медичний працівник). Автор на широкому матеріалі доводить, що такі варіанти бездіяльності самі по собі не здатні до заподіяння. Вони позбавлені динамічного начала, не мають ні найменшого ступеня інтенсивності. Однак, об'єктивна сторона відповідних складів сформульована законодавцем з використанням слів, якими фіксується процес заподіяння, – “заподіяло”, “спричинило”. Формально з цього випливає, що, приміром, лікар, який відмовив хворому у допомозі, заподіяв йому смерть, інакше кажучи, – убив. Але ж санкції статей, що передбачають бездіяльність-невтручання, нижчі, ніж навіть за необережне убивство. На думку автора, це пояснюється зовсім не специфікою причинного зв'язку при бездіяльності-невтручанні, як це прийнято вважати, а його відсутністю.

Бездіяльність у вигляді залишення у небезпеці, як і ненадання допомоги, сама по собі ніякої шкоди не заподіює в силу відсутності власної енергетики. А отже, такі варіанти бездіяльності ні за яких обставин, ні при якій формі вини не можуть бути кваліфіковані як убивство. Наведені у літературі приклади залишення в небезпеці при наявності прямого наміру щодо смерті потерпілого, кваліфіковані як навмисне убивство, насправді ілюструють заподіяння смерті попередніми діями злочинця. Причому такими діями, що відбуваються мимо волі потерпілого, і тим самим ставлять його в небезпечне для життя становище.

Автор вважає, що “поставлення в небезпеку” у кримінальному праві іноді трактують занадто широко, а саме, його вбачають там, де насправді людина поставила себе в небезпечне для життя становище сама, хоча і під впливом іншої особи. Є підстави думати, що “поставлення в небезпечне для життя становище” має місце, коли злочинець робить такі дії, котрі нейтралізують волю потерпілого. Сам потерпілий не бере участь у створенні ситуації, що виявилась для нього смертельно небезпечною. Якщо смерть при цьому наступила, діяння слід кваліфікувати як убивство. Відповідно до форми вини воно буде або навмисним, або необережним. У випадку, коли смерть стала результатом необережних дій злочинця, який міг врятувати свою жертву, але не зробив цього, крім необережного убивства його звинувачують і за статтею “Залишення в небезпеці”.

Якщо ж з незалежних від винного причин потерпілому вдалося уникнути смерті, то кваліфікація злочину залежить від форми вини у відношенні вчиненої дії. У випадку прямого наміру на позбавлення життя - замах на убивство. Вести мову про залишення в небезпеці за таких обставин не має сенсу, оскільки протиприродно було б очікувати від особи дій для порятунку того, кого вона прагнула убити.

Якщо вчинене зроблено з непрямим наміром чи по необережності, і смерть при цьому не наступила, то замах на убивство вже неможливий. У таких ситуаціях питання про відповідальність вирішується, як відомо, виходячи з фактичних наслідків. Якщо їх немає (людина жива й здорова), то відповідальність за здійснення тих дій, у результаті яких потерпілий побував у небезпечному для життя становищі, виключається. Але злочинець при цьому повинен відповісти за свою подальшу поведінку – залишення в небезпечному для життя стані особи, яку у такий стан сам же (того не бажаючи) і поставив.

Коли людина потрапляє у небезпечний для життя стан за власною волею, нехай навіть і під впливом умовлянь чи обіцянок з боку іншої особи, вважати, що остання поставила людину в небезпечне для життя становище немає підстав. У такому стані потерпілий опинився сам, пішов на ризик добровільно. Тому, якщо той, хто утягнув його в небезпеку, потім залишить у біді, відповідати повинен не за статтею “Залишення в небезпеці”, а за “Ненадання допомоги” (якщо не є особою, зобов'язаною піклуватися про потерпілого).

На думку автора, соціальний сенс кримінального переслідування за різні варіанти ненадання допомоги полягає в охороні моральності, а суспільна небезпека таких злочинів виявляється в посяганні на суспільні відносини, що забезпечують моральні засади суспільства, такі неминущі загальнолюдські цінності, як взаємодопомога і взаємовиручка людей. Тим, що людина відмовилася допомогти іншій, залишила її без допомоги, вона справді виявила себе різко негативно. Але негативна характеристика вчинку ніяк не може збільшитися у зв'язку з тими обставинами, що мали місце після цього, оскільки подальший розвиток подій їй вже не підвладний. Така поведінка аморальна сама по собі, і цього цілком достатньо (у плані об'єктивної сторони) для притягнення до кримінальної відповідальності за залишення в небезпеці або ненадання допомоги. Включати в диспозицію відповідних статей указівку на шкоду, заподіяну зовсім іншими силами, як кваліфікуючу ознаку складу, значить ставити відповідальність особи в залежність від подій, що не мають до її поведінки ні найменшого відношення. Злочинець у подібних випадках відповідає не за заподіяння шкоди, а за незапобігання їй. Причинний зв'язок при бездіяльності-невтручанні, якщо вона не носить інформаційного характеру, відсутній.

У цьому ж ключі проаналізована в дисертації і проблема вбивства матір'ю своєї новонародженої дитини. Показано, що навіть ті, хто категорично заперечує можливість заподіяння бездіяльністю, визнають, що мати, яка не годує свою безпомічну дитину, тим самим заподіює їй смерть. Автор стверджує, що таке бачення пояснюється чисто психологічно – дослідники перебувають під враженням найглибшої аморальності, приголомшливої жорстокості жінок, здатних позбутися від небажаних дітей ціною їх життя. І все-таки автор вважає, що сама по собі бездіяльність матері, оскільки вона не носить інформаційного характеру, і за умови, що вона не супроводжується вчинками, активно спрямованими на заподіяння дитині смерті, є залишенням її у небезпеці, Бездіяльність не може трансформуватися в убивство жодними суб'єктивними обставинами.

Підсумовуючи роздуми про спричиняючі властивості бездіяльності, автор підкреслює, що вона може служити носієм причини винятково в