LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Держава та право. Юридичні науки → Теоретичні проблеми причинно-наслідкового зв'язку в кримінальному праві (філософсько-правовий аналіз)

інформаційному аспекті, тобто коли, пройшовши відповідними інформаційними каналами організму людини, бездіяльність активізує відповідні процеси. Але не завжди, а лише у тих ситуаціях, коли її вплив здійснюється мимо або в обхід волі особи.

По-перше, це той випадок, коли інформація, що міститься в бездіяльності, служить подразником, який викликає у сприймаючої її людини мимовільну реакцію організму. Дієвою детермінантою, тобто носієм причини бездіяльність як інформаційний сигнал може бути лише за умови, що реакція на неї з боку сприймаючої цю інформацію особи не є проявом її волі. Не можна виключати смерті людини від горя, коли вона розуміє, що близькі люди не бажають про неї піклуватися. Загибель від психологічного шоку можлива внаслідок усвідомлення того, що в хвилину фатальної небезпеки людина, на яку розраховував той, хто потрапив у біду, нічого не зробила для його порятунку. Смерть у таких випадках настає як результат чисто фізіологічної відповіді організму на психологічний травмуючий фактор, а не як свідомий вибір.

По-друге, причиною певних подій може бути й інформація у вигляді відсутності відомостей про необхідність змінити свою поведінку, направити вольові зусилля на запобігання шкоді. При останніх обставинах бездіяльність знаходиться в опосередкованому причинному зв'язку зі шкодою, що безпосередньо заподіюється особою, яка перебуває у стані пробачливої помилки (казусу). Типовий приклад – бездіяльність стрілочника, в результаті якої сталася катастрофа поїзда, машиніст якого не підозрював, що веде потяг на зайняту колію.

В інших випадках, на думку автора, має місце інший вид інформаційної детермінації – інформаційне зумовлювання. Бездіяльність сторожа чи ревізора, приміром, є зовсім не причиною, а умовою розкрадання. Подібні події поєднує те, що бездіяльність однієї особи служить для іншої не тим сигналом, що діє прямо, в обхід прийняття рішення, а є інформацією до роздумів, за якими постає вибір.

Розділ XI монографії трактує питання про місце причинного зв'язку в системі ознак об'єктивної сторони складу злочину. Автор стверджує, що причинний зв'язок не має самостійного місця в системі ознак об'єктивної сторони складу злочину. Вираз “діяння, наслідок і причинний зв'язок між ними” містить логічне протиріччя, оскільки наслідок – це і є те, що завдано, заподіяно дією. Для описання об'єктивної сторони матеріальних складів, тобто складів, що містять указівку на наслідок, немає необхідності, крім діяння і наслідку, окремо називати ще й причинний зв'язок. Подія тільки тоді і може одержати певну характеристику, коли вона розглядається як елемент тієї чи іншої системи, а не “загалом”. Абстрактно, безвідносно до конкретної предметної сфери питання про причину і наслідок не може бути вирішено. Слово “наслідок”, як і “причина”, завжди вживається у зв'язку з цілком певною ситуацією. Не можна назвати наслідком таку подію, щодо якої встановлено, що вона не перебуває у причинному зв'язку з явищем, у якому раніше передбачалася її причина. Якщо якась шкода, у якій спочатку проглядався наслідок, насправді породжена якоюсь іншою причиною, логічно вести мову не про те, що “між діянням і наслідком немає причинного зв'язку”, а що в даній ситуації в силу відсутності причинного зв'язку немає і передбаченого кримінальним законом наслідку. Іменувати “наслідком” подію, причинний зв'язок якої з діянням ще не встановлено, – передчасно. Таке “забігання наперед” становить собою логічну “помилку зв'язків”. Процес формування думки стихійно відбиває процес становлення події. Форма викладу думки повинна цьому відповідати.

Якщо прийняти викладену точку зору, то слід констатувати, що об'єктивна сторона злочину з матеріальним складом описується за допомогою двох обов'язкових ознак – діяння і наслідку. Причинний же зв'язок виступає як атрибут наслідку. Поки його ще не встановлено, чи ж після того, як доведено його відсутність, іменувати деяку шкоду наслідком – некоректно, оскільки це суперечить вимозі системності, цілісності, послідовності, несуперечності в оформленні судження.

У висновку підводяться підсумки дослідження. У дисертації наведено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової проблеми. Це виявляється насамперед в тому, що уперше не тільки в Україні, але й у кримінально-правовій науці пострадянського простору аналіз причинного зв'язку як кримінально-правового явища зроблено на основі детального вивчення його як універсальної категорії у загальнонауковому, філософському розумінні.

Показники, що традиційно трактуються як ознаки причинного зв'язку (передування причини наслідку в часі, породження причиною наслідку), розглядаються в двох рівнях – онтологічному і гносеологічному. Породження причиною наслідку є єдиною ознакою причинного зв'язку, яке відноситься до неї самої – онтологічною ознакою. На основі даного підходу причинний зв'язок може бути визначено як такий зв'язок між двома явищами, при якому одне з них породило інше.

Ґрунтуючись на аналізі філософського розуміння необхідності, стверджується, що широко відома в науці кримінального права “теорія необхідного спричинення” – це та ж „адекватна теорія” причинного зв’язку, яка у радянський період зазнавала суворої критики за її “ідеалістичний суб'єктивізм”, і тому не могла застосовуватися у первісному вигляді.

Обґрунтовується висновок, що так звана “цільова причинність”, усупереч тенденції до визнання її суб'єктивною категорією, – це явище об'єктивне. Причинний зв'язок не перетворюється в явище суб'єктивного порядку через те, що людина цілеспрямовано створювала його, витончено, хитромудро “конструювала”.

Показано, що ймовірний (статистичний) зв'язок між явищами взагалі, у тому числі й у кримінальному праві, не може бути визнано причинним. Статистичні закономірності виявляться не між парою досліджуваних ознак (причина – наслідок), а як тенденція, при масовому зіставленні подій.

Вперше в рамках кримінально-правового дослідження здійснено аналіз історико-мовознавчих даних про походження категорії “причина”. Він дозволяє стверджувати, що семантичне ядро причинності – це “дія”. Терміном “породження” фіксуються активна (силова, енергетична, генетична) суть спричинення. Як мовні засоби констатації причинного зв'язку сформувалися спеціальні граматичні конструкції, що відбивають його суть: “тому, що”; “через те, що”; “у силу того, що”; “унаслідок того, що”; “завдяки тому, що”; “так як”; “оскільки”; “спричинило”; “результат”.

Запропоноване нове, котре базується на результатах досліджень комплексу наук, розуміння явища, яке прийнято називати “ланцюгом причин””. Автор наполягає, що причина причини далеко не завжди служить причиною результату. Одержала подальший розвиток аргументація проблеми причинного зв'язку при наявності особливих обставин на стороні потерпілого. Запропоновано вирішення її у новому ключі – виходячи з уявлень про лавинні процеси під кутом зору філософського питання про “пускову причинність”.

По-новому поставлено питання про так звану “інформаційну причинність”. Показано, що інформація служить не причиною змін стану