LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Держава та право. Юридичні науки → Теоретичні проблеми причинно-наслідкового зв'язку в кримінальному праві (філософсько-правовий аналіз)

“причинність”, “причина”, “причинний зв'язок” містить у собі чотири підрозділи. У першому з них - “Причинність як основний принцип” - показано, що поняття причинності має два взаємопроникаючі аспекти. Насамперед цим терміном позначається основний загальнонауковий принцип. Сутність його полягає у тому, що немає таких предметів, явищ, процесів, які б не мали причини свого виникнення, зміни або зникнення. У цьому сенсі причинність виступає як загальний орієнтир пізнавальної діяльності. Однак те, що кожне явище має свою причину, аж ніяк не означає, що два будь-яких, довільно вихоплених із загального зв'язку явища неодмінно перебувають між собою у причинному зв'язку. Нічого подібного принцип причинності не припускає, саме тому він і є лише окремим випадком принципу детермінізму. Донедавна суть принципу причинності тлумачили ще й таким чином, що однакові причини при аналогічних умовах спричиняють однакові наслідки. Проте можна констатувати, що цей ракурс принципу причинності все частіше ставлять під сумнів, оскільки доведено, що у світі немає і навіть теоретично не може бути нічого однакового.

Далі автор зосереджується на аналізі причинності як генетичного зв'язку явищ. Показано, що термін “причинність” широко використовують і в іншому значенні – для позначення процесу заподіяння, для констатації причинного зв'язку між певними подіями, явищами, фактами. Саме цей аспект причинності має значення для кримінального права.

У підрозділі “Причинний або причинно-наслідковий зв'язок” показано, що причинно-наслідковий зв'язок цілком припустимо скорочено називати “причинним”, як це робить багато філософів і переважна більшість юристів. Обидва терміни мають повноцінне право на існування.

Завершується розділ аналізом співвідношення понять “причинний зв'язок”, “причинна залежність”, “причинне відношення”. Підкреслюється, що немає помилки й у тому, що замість терміна “причинний зв'язок” уживаються: “причинна залежність”, “причинне відношення”, оскільки останнє поняття – найбільш широке з них, а видові поняття можна визначати через приналежність до певного роду. Усі ці терміни виражають ту саму суть: констатують, що об'єктивно мав місце процес заподіяння. Вираз: “між цими подіями існує причинний зв'язок”, рівнозначний твердженню про те, що одна з них є причиною другої, і ніяких інших зв'язків між парою досліджуваних подій, крім причинних, не передбачає.

Спеціальний розділ (III-й) у роботі присвячено висвітленню об'єктивного характеру причинного зв'язку.

Оскільки тлумачення об'єктивного характеру причинного зв'язку в науці кримінального права неоднозначне, автор уточнює зміст об'єктивності з філософських позицій. Зміст об'єктивності причинного зв'язку полягає в тому, що він існує незалежно від того, що думає про нього людина, і навіть від того – чи знає вона про нього взагалі.

Кримінальне право як причиною цікавиться лише певною поведінкою людини (дією чи бездіяльністю). Стосовно до задач цієї науки причинний зв'язок об'єктивний у тому сенсі, що він існує незалежно від того, чи робила людина певні вчинки спеціально, щоб домогтися певного результату, тобто свідомо, цілеспрямовано створювала причинний зв'язок, чи ж заподіяння якоїсь шкоди стало побічним або навіть зовсім непередбачуваним результатом її поведінки. Причинний зв'язок як втілення ретельно продуманого, ідеально спланованого людиною розвитку подій все одно залишається об'єктивним, як і той зв'язок, що залишився нею непоміченим. Сама по собі наявність певної мети як явища суб'єктивної сторони, не підкріпленої діями, які об'єктивно заподіюють якусь шкоду, нічого не змінює в об'єктивній стороні злочину, а значить і в його кваліфікації. Тому, з погляду автора і всупереч досить розповсюдженій в науці кримінального права думці, доведення до самогубства з прямим умислом залишається таким, а зовсім не перетворюється в убивство, навіть якщо злочинець бажав, щоб потерпілий наклав на себе руки.

Одне з ключових місць у роботі займає розділ IV “Породження як ознака причинного зв'язку”, який складається з п'яти підрозділів.

Ґрунтуючись на даних філософії, логіки, мовознавства автор показує, що поняття “причина” за походженням і суттю означає активність, дію. Специфіка причинного зв'язку полягає у породженні нових явищ. Саме момент активності відбивають філософські категорії “причина”, “причинність”, “причинний зв'язок”.

Специфікою філософської термінології є те, що вона, як ніяка інша наукова термінологія, формується з лексики звичайної мови. Те, що у філософії називають буденною мовою, є мовою здорового глузду. Усвідомлення первісного значення категорії має концептуальну значимість. Тому з'ясування змісту поняття причинного зв'язку вимагає аналізу його витоків у повсякденному мисленні і практичній діяльності.

Далі автор переходить до аналізу історико-мовознавчих даних про походження категорії причинності. Лінгвістичні дослідження дозволяють стверджувати, що семантичним ядром причинності, яке зберігається протягом усього становлення цієї категорії аж до наших днів, є “дія”. Цей стрижневий смисл відбито в історії мови. Категорія причинності випливає із самої сутності матерії – її активності. Пізнання причини дає відповідь на питання про джерело руху, зміни речі.

На підставі мовознавчого аналізу співвідношення термінів “причина” і “вина” автором висуваються заперечення проти ототожнення цих понять, що подекуди зустрічаються у дослідженнях із кримінального права. Таке тлумачення є архаїчним і веде до відмови від визнання складу злочину як єдиної підстави кримінальної відповідальності.

Як найважливіші категорії людського пізнання причинно-наслідкові зв'язки відбилися в правилах побудови речення, у спеціальних граматичних показниках причинно-наслідкових відношень – причинних прийменників і причинних сполучників: “тому, що”; “через те, що”; “у силу того, що”; “унаслідок того, що”; “завдяки тому, що”; “тому що”; “оскільки”; “спричинило”; “результат”. Показник причинності виникає як відповідь на питання: чому? – тому що...Дослідження причинного зв'язку починається з постановки питання, його формулювання. Очевидно, що успіх тут багато в чому залежить від того, наскільки чітко і коректно це буде зроблено.

У заключній частині розділу автор розглядає активність как атрибут спричинення. Оскільки мова – це справжня квінтесенція людського досвіду, немає сумнівів у тому, що слову можна вірити. А значить, немає підстав сумніватися й у тому, що сама суть процесу спричинення полягає в активному (перетворюючому, виробляючому, викликаючому, породжуючому) характері причини.

У розділі V дисертації розглядаються гносеологічні й онтологічні ознаки причинного зв'язку.

У багатьох джерелах причинний зв'язок визначають як такий зв'язок між явищами, при якому причина передує наслідку в часі і з необхідністю породжує його. Таким чином, в один ряд ставляться породження причиною наслідку, передування причини наслідку в часі і необхідний характер причинного зв'язку.

Автор монографії вважає, що причинний зв'язок може бути охарактеризований у