LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Держава та право. Юридичні науки → Теоретичні проблеми причинно-наслідкового зв'язку в кримінальному праві (філософсько-правовий аналіз)

двох рівнях – онтологічному і гносеологічному. Онтологічний рівень пізнання – це виявлення об'єктивної суті досліджуваного явища; гносеологічний – практичні прийоми, способи, шляхи її пізнання (емпіричний аспект), з використанням для цієї мети логіко-теоретичного інструментарію (логічний аспект). В онтологічному аспекті пізнання причинного зв'язку прагне одержати відповідь на питання: що він становить собою за природою, сам по собі, у чому його об'єктивна сутність? Онтологічною ознакою причинного зв'язку є ознака породження причиною наслідку. Гносеологічний аспект показує, як людина встановлює причинний зв'язок. Використання в цьому процесі вже сформованих понять і категорій складає логічний рівень її осягнення.

“Необхідність” – це гносеологічна, пізнавальна ознака причинного зв'язку. Вона характеризує той шлях, яким людина дійде висновку про його наявність або відсутність. Тут стають у пригоді досвід, накопичені знання про стійку повторюваність, регулярність, закономірності певних явищ. Необхідність – не суть причинного зв'язку, а результат пізнання великої кількості спричинюючих процесів. Вона не відноситься до конкретного, окремо узятого причинного зв'язку, а характеризує висновки суб'єкта, засновані на масових спостереженнях.

У переважній більшості випадків, коли людина робить висновок про наявність причинного зв'язку між певними подіями, це відбувається миттєво, на рівні інтуїції, якою виступає весь життєвий досвід, накопичені уявлення про те, що звичайно відбувається в аналогічних випадках, тобто знання певних закономірностей. Ознака необхідності використовується миттєво, “автоматично”. Це відбувається у випадках типових, звичних, простих і наочних. Оскільки цей процес здійснюється симультанно, без продуманого, поетапного аналізу, то про використання цієї ознаки можна говорити з певною часткою умовності – вона просто “незримо” присутня у свідомості. Тому ця ознака є лише попереднім орієнтиром у встановленні конкретного причинного зв'язку, і в цьому значенні вирішальної ролі в оцінці заподіючого характеру певного явища грати не здатна.

З позицій широко відомої в науці кримінального права теорії необхідного спричинення А.А. Піонтковського, “необхідний” причинний зв'язок має місце лише в тих випадках, коли діяння породжує наслідок із внутрішньо властивою йому необхідністю – наслідок у даній обстановці був реально можливим, наступив від здійснення цих дій закономірно. Такий алгоритм виявлення причинного зв'язку, на думку автора, становить замкнуте коло. Реальна можливість і є судження про високий ступінь імовірності. А саме це судження виступає як результат виявлення закономірності, типової повторюваності явищ. “Реальна можливість” відбиває ту ж саму обставину, що й “закономірність”, через яку і розкривають необхідність. Людина вважає, що яке-небудь явище реально можливе лише тоді, коли вона знає, як розвиваються події в переважній більшості подібних випадків (це і є закономірність), а тому в неї є підстави з високим ступенем імовірності очікувати чогось подібного в кожному схожому випадку. Те, у чому прихильники “необхідного причинного зв'язку” бачать внутрішню сутність спричинення, відноситься не до самого явища, а до способів його пізнання.

Суть “адекватної теорії”, що ще донедавна зазнавала суворої критики за її “суб'єктивізм”, полягає у розв’язанні питання про наявність або відсутність причинного зв'язку між дією людини і тією шкодою, яка їй ставиться у вину, на основі узагальненого досвіду – судження про те, чи можуть узагалі такі вчинки викликати такий результат. Але саме на підставі досвіду, узагальнення, типізації явищ людина й одержує уявлення про причинний зв'язок. “Необхідність”, що розкривається через “реальну можливість”, і “адекватність” як типовість – ось характеристики закономірності, що з’ясовується через досвід, є результатом спостереження за аналогічними, подібними явищами.

Дисертант переконаний, що адекватна теорія і теорія необхідного спричинення – це те саме. Ніякого іншого способу проникнути у внутрішню суть явищ, крім як узагальнення свого і чужого досвіду, просто не існує. Це і свідчить про те, що “необхідність” є пізнавальна, гносеологічна ознака причинного зв'язку.

Про ознаку необхідності говорять і в іншому аспекті – як про антипод випадковості. Більшість людей схильні тлумачити випадковість як невизначеність, як обмеженість пізнавальних можливостей людини. Такий погляд, безсумнівно, містить раціональні моменти – відбиває дійсно існуючі обставини. Одначе випадковість не позбавлена й онтологічного статусу – має місце об'єктивно, безвідносно до глибини людських знань.

Найбільш переконливим бачиться автору філософське тлумачення випадкових явищ як таких, котрі в рамках певної системи не залежать одне від одного. Вони не тільки не породжують, але і жодним іншим чином одне на друге не впливають. Говорити про випадки можна, тільки характеризуючи певну систему подій. Необхідність – це й у плані зіставлення її з випадковістю – досвідна, емпірична, гносеологічна категорія, категорія очікування певних подій на основі ймовірнісних уявлень. Вона виявляє себе у значній кількості одиничних явищ.

Випадкове також існує зовсім не у сфері відносин причин і наслідків. Випадковість завжди виступає як елемент безлічі. Усяке ж одиничне явище, розглянуте як структурна одиниця певної сукупності однорідних явищ, у яку подумки включає його пізнаючий суб'єкт, випадкове в тому сенсі, що з іншими такими одиницями не зв'язане, від них не залежить, не говорячи вже про те, що ними не породжується. Тому, визначаючи походження, спричинення якимось явищем конкретної події, безглуздо включати у визначення вказівку і на випадковість.

Отже, твердження про те, що конкретна причина може бути зв'язана зі своїм наслідком випадково, становить собою алогізм. Відповідно, те ж відноситься і до виразу “випадковий причинний зв'язок”. Він містить у собі глибоку внутрішню суперечність ще й тому, що будь-який зв'язок, у тому числі і причинний, визначається через “залежність”, а основною характеристикою випадковості виступає, навпаки, незалежність. Випадково, тобто незалежно від аналогічних явищ, утворюються самі причини. Після того, як причина сформувалася, вона породжує наслідок.

Автор відстоює думку, що ні випадковість, ні необхідність використовуватися для визначення причинного зв'язку як онтологічної категорії не можуть. До зв'язків між конкретною причиною і її наслідком відношення вони не мають. Одне з цих понять (випадковість) належить до процесу утворення самих причин, інше (необхідність) – служить способом формування уявлень про причинність.

Далі автор аналізує проблему статистичної причинності. При масовому розгляді незалежних одна від одної подій виявляються певні статистичні (імовірнісні) закономірності. Але вони виявляються саме як тенденція, а не між парою досліджуваних ознак. Тому установлення певних зв'язків між явищами в статистичному плані зовсім не доводить наявності причинного зв'язку при розгляді конкретної пари подій. Про нього не можна судити, виходячи з