LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Держава та право. Юридичні науки → Теоретичні проблеми причинно-наслідкового зв'язку в кримінальному праві (філософсько-правовий аналіз)

поширеності того чи іншого явища, зафіксованої математичними методами. Вирішуючи питання про відповідальність конкретної особи за цілком певну індивідуальну поведінку, немає підстав користуватися абстрактними, узагальненими показниками. Кожна конкретна подія відбувається не тому, що, за спостереженнями, у величезному числі випадків процес протікає приблизно так і приводить до звичних, очікуваних результатів, а тому, що у кожнім випадку спрацьовує механізм породження. Саме він і підлягає встановленню. Причинний зв'язок не може бути статистичним.

Оскільки породження містить у собі часову характеристику, саме по собі вказує напрямок часу від сьогодення до майбутнього, то включенням ознаки передування причини наслідку у визначення причинного зв'язку спотворюється основний зміст причинного відношення – виробляючий, породжуючий характер спричинення. Часовий фактор – це теж гносеологічна характеристика причинного зв'язку. Безумовно, встановлення того, що передбачувана причина передує в часі тому, у чому передбачається її наслідок, – це передумова встановлення причинного зв'язку між досліджуваними явищами, але не її онтологічна ознака.

Таким чином, породження причиною наслідку є єдиною ознакою причинного зв'язку, що відноситься до нього самого. Указівка на “необхідність”, а також на передування причини наслідку, нічого не додає до онтологічної характеристики причинного зв'язку, а тому є в його визначенні зайвою. Ці ознаки мають значення для вирішення питання про наявність або відсутність причинного зв'язку, але лише як етапи установлення факту спричинення, способи формування висновків про те, мало чи не мало місце причинне відношення при конкретних обставинах. Вони відносяться не до самого причинного зв'язку, а до розумових операцій людини, які здійснюються для його пізнання, встановлення в конкретних життєвих ситуаціях. Необхідний характер і передування причини наслідку в часі слід розглядати як гносеологічні ознаки причинного зв'язку.

Розділ VI “Причина й умови” присвячено детальному аналізу проблеми, що є іншою стороною питання про співвідношення детермінізму і причинності, – проблеми супідрядності причини й умов. Строго кажучи, причина виступає як одна з умов, тобто обставин, так чи інакше причетних до події, що відбулася. Проте у філософії, як і інших науках, склалася стійка традиція не тільки виокремлювати причину з усього комплексу умов, але й протиставляти її останнім. Це пояснюється суто специфічним статусом причини – тим, що тільки вона має генетичну властивість, здатність породжувати наслідок. Інші ж умови самі по собі до генезису не здатні. Вони служать лише фоновими обставинами, більшою чи меншою мірою сприяють процесу спричинення, породжуючому фактору. Автор переконався, що найбільше відповідають філософським поглядам, а також (що не менш важливо) повсякденним, життєвим, виробленим століттями уявленням теза, що причина й умови – це різні детермінуючі фактори. Відмінність між причинами й умовами чітко зафіксована й мовними засобами. Для позначення зумовлювання використовується словесна форма “через”. Саме так говорять, коли хочуть вказати комусь, що його поведінка певним чином зв'язана з певною подією. Якщо хто-небудь заподіяв іншому смерть, говорять: “Ти його убив”. Якщо ж для цього, нехай і ненавмисне, були створені умови, тобто між поведінкою однієї людини і нещасним випадком з іншою проглядається інший зв'язок, звучать зовсім інші слова: “Він загинув через тебе”.

Між тим, у науці кримінального права принциповій відмінності причини й умов далеко не завжди надають значення. Більш того, деякі автори рішуче наполягають на визнанні причинного зв'язку у всіх випадках, коли виявляється хоч якийсь, навіть дуже віддалений зв'язок між діянням і наявною ймовірністю. Автор вважає це негативною тенденцією, оскільки змішування цих детермінант таїть у собі можливість притягнення особи до кримінальної відповідальності як виконавця за вчинки, що зовсім не послужили причиною певної шкоди, а лише цій шкоді сприяли, зумовили її.

У розділі VII досліджується проблема пускової причинності. Наводяться аргументи, почерпнуті з філософських і природничонаукових джерел, що можуть сприяти розв’язанню давньої суперечки між представниками науки кримінального права про наявність або відсутність причинного зв'язку, коли наявні так звані “особливі обставини на стороні потерпілого”.

Досліджуючи проблему умов виникнення, зміни, припинення того чи іншого явища, фахівці в різних сферах знання звертають увагу на те, що всякий зовнішній вплив завжди переломлюється через внутрішню природу об'єкта, який відчуває цей вплив. Ефект залежить і від властивостей того тіла, що впливу піддається. Іншими словами, зовнішні причини діють через внутрішні умови. Ці умови бувають дуже специфічними, у силу чого і реакція на зовнішній вплив може набувати стрімкого, іноді несподіваного характеру. Такі процеси іменуються процесами “лавинного типу”. Вони ініційовані “причиною-поштовхом”. Специфіка “причини – поштовху” полягає в тому, що власне у фізичному плані енергетика цього впливу непорівнянна за своїми масштабами з енергією, що приводиться поштовхом у рух. Саме цим і пояснюються сумніви щодо причинного зв'язку. Але на думку філософів і натуралістів, що приділили подібним процесам пильну увагу і вагомо обґрунтували свої твердження, причинний зв'язок у таких випадках зовсім не виключається. “Поштовх” є причиною наступних змін об'єкта, перебуваючого у стані нестійкої рівноваги. Аналогічне становище має місце й у ситуаціях, що у кримінальному праві іменуються “особливими обставинами на стороні потерпілого”. Автор монографії переконана, що ці обставини зовсім не виключають причинного зв'язку між поведінкою особи, і тією шкодою, що за нею настала. Стрімку реакцію організму, що балансує між життям і смертю – знаходиться в стані хиткої рівноваги, – викликає не готовність до неї, а саме вплив, який і є причиною патологічних змін.

Як процеси лавинного типу характеризуються і ланцюгові реакції, при яких кожна попередня ланка служить причиною наступної (лавини, селі, ядерні реакції, випадання осаду в пересичених розчинах і т.п.). Однак є підстави визнати, що в суспільному житті довгі причинні ланцюги – явище винятково рідкісне. Воно має місце лише в штучно створених, так званих “упорядкованих системах”. Це різні механізми, автоматичні лінії, системи управління. Сам принцип їх роботи заснований на жорсткій причинно-наслідковій “зчепленості” кожної наступної ланки з попередньою, на максимальній ізоляції цих систем від сторонніх впливів, що могли б порушити строго заданий хід. Створення таких систем – велике мистецтво, винахідництво, що полягає у забезпеченні “транзитивності” – переносі енергії строго від одного “вузла” до іншого з мінімальними втратами.

Дані багатьох наук свідчать, що як у природі, так і в суспільстві існують лише або дуже короткі, або так звані “монотонні” (типу лавинних процесів) причинні ланцюги. Картина взаємозв'язків являє собою складне, об'ємне переплетення взаємообумовлюючих явищ, а не одновимірних, нескінченно довгих