LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Держава та право. Юридичні науки → Теоретичні та організаційно-правові проблеми становлення і розвитку українського парламентаризму

від конституційного складу парламенту. Більш високий кворум доцільний лише для випадків, коли на засіданні парламенту має прийматися рішення, що потребує кваліфікованої більшості голосів.

Аналізуючи питання про правове регулювання підстав для розпуску парламенту, дисертант зазначає, що положення частини другої ст. 90 Конституції щодо дострокового розпуску парламенту Президентом навряд чи можуть мати реальне значення без встановлення законом вимог щодо кворуму засідань парламенту. Що стосується тих додаткових підстав, запровадження яких передбачалось у питаннях Всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 р., то їх реалізація вимагає розширення повноважень парламенту.

Достроковий розпуск парламенту є формою його відповідальності за недоліки у здійсненні законодавчої політики. Проте оцінка ефективності закону безпосередньо пов'язана з ефективністю реалізації законів урядом. В умовах повної незалежності уряду від парламенту та парламентської більшості з кадрової точки зору парламент не має важелів впливу на хід реалізації прийнятих законів.

Дисертант вважає, що у разі запровадження двопалатної структури українського парламенту передбачення можливості дострокового розпуску

його нижньої палати буде доречним тільки за умови, що цій палаті будуть надані повноваження будь-яким чином впливати на формування уряду і шляхом висловлення недовіри відправляти його у відставку.

Аналізуючи діяльність парламентських комітетів як елементів організації роботи парламенту, дисертант формулює і обґрунтовує принципи, які мають враховуватися при визначенні кількості комітетів парламенту. Пропонується також законодавче передбачити механізми, які не давали б комітетам можливості остаточно "класти під сукно" законопроекти, передані їм для попереднього розгляду, або поправки до таких законопроектів. Потрібним є і нормативне визначення предметів відання комітетів, яке може здійснюватись одночасно з їх утворенням на початку роботи парламенту нового скликання.

Далі розглядаються питання керівництва парламентом. На основі аналізу світового досвіду та еволюції моделі керівництва парламентом в Україні протягом останніх десяти років дисертант робить висновок про те, що найоптимальнішою для українського парламенту слід вважати модель, яка поєднує одноособового керівника та колегіальний керівний орган, який має певну власну компетенцію. Положення Конституції потребують певного коригування з метою закріплення права парламенту на утворення колегіального керівного органу, роль якого в сучасному українському парламенті стала відігравати Погоджувальна рада депутатських фракцій (груп).

Розділ 4 "Компетенція парламенту України" розпочинається з розгляду загальної характеристики компетенції парламенту.

За обсягом своєї компетенції парламенти можуть бути класифіковані на парламенти з необмеженою компетенцією, парламенти з відносно обмеженою компетенцією та парламенти з абсолютно обмеженою компетенцією. За основу класифікації дисертант вважає за доцільне брати обсяг законодавчих повноважень парламенту, оскільки від них здебільшого залежить обсяг і характер усіх інших його повноважень.

З нових у теоретичному плані позицій досліджуються законодавча, установча та контрольна функції парламенту.

Розглядаючи повноваження, які забезпечують здійснення установчої функції українського парламенту, дисертант робить висновок про необхідність доповнення цих повноважень таким чином, щоб парламент мав змогу впливати на кадровий склад усього уряду, а не лише на особу прем'єр-міністра. Найоптимальнішим варіантом вирішення цієї проблеми є внесення до Конституції положення про отримання новосформованим урядом у повному його складі вотуму довіри від парламенту, без чого уряд не повинен починати виконання своїх обов'язків.

Значну увагу дисертант приділяє з'ясуванню справжнього обсягу законодавчої функції парламенту, тобто тієї сфери питань, яка за чинною

Конституцією має регулюватися законами. Дослідивши, що нормативний обсяг законодавчого регулювання після ухвалення Конституції України 1996 p. дещо зменшився, але в цілому не зазнав істотних змін, дисертант дійшов висновку, що обмеження законодавчої функції парламенту відбулось іншими шляхами. Ними стали встановлення суворого порядку зміни Конституції, встановлення більш жорстких умов подолання вето Президента України. Досвід застосування відповідних конституційних положень свідчить, що вони справили значний позитивний ефект на законотворчу діяльність, але при цьому мали місце і певні негативні наслідки, зокрема, залишаються досі не врегульованими чимало важливих питань державного устрою та суспільного життя. Очевидно, відповідні конституційні положення потребують уточнення з метою підвищення ефективності законодавчої діяльності.

У роботі також розглянуте питання про de lege ferenda – правову доцільність делегування парламентом права на видання законів іншими органам (актів, що мають силу закону).

Існуючі конституційні норми не допускають делегування парламентом своїх прав законодавця іншим органам чи посадовим особам. Водночас вони дають парламенту змогу передати досить значну кількість питань на підзаконне регулювання уряду. У сучасних умовах ця схема є найбільш оптимальною як з політичної (дотримання принципу поділу влади), так і з суто правової точок зору. Запровадження делегування парламентом своїх законодавчих повноважень у сучасних умовах не є доцільним.

У дисертаційному дослідженні зроблена спроба окреслити коло проблем правового регулювання контрольних повноважень Верховної Ради України.

Дисертант докладно розглядає різні види та форми парламентського контролю, які здійснюються як безпосередньо самим парламентом, так і спеціальними постійно діючими органами і посадовими особами (Рахункова палата, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини), постійними чи тимчасовими робочими органами парламенту, а також окремими народними депутатами України.

На основі розгляду відповідних правових норм дисертант визначає парламентський контроль в Україні як передбачену Конституцією і законами України діяльність Верховної Ради України, утворених нею органів, обраних нею посадових осіб та народних депутатів України щодо отримання, вивчення, оприлюднення інформації про діяльність, рішення, правові акти інших органів і посадових осіб публічної влади, підприємств, установ та організацій і вжиття на основі цієї інформації передбачених Конституцією і законами України заходів реагування.

Обґрунтовується положення, що процес парламентського контролю включає стадії отримання (збирання) необхідної для контролю інформації

та її аналізу. Кінцевою (фінальною) стадією парламентського контролю може виступати застосування парламентом заходів імперативного характеру (висловлення недовіри Кабінету Міністрів, Генеральному прокурору тощо) або оприлюднення і