LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Держава та право. Юридичні науки → Теоретичні та організаційно-правові проблеми становлення і розвитку українського парламентаризму

доведення отриманої інформації до відома широкої громадськості з метою громадського впливу та інформування тих органів і посадових осіб, до компетенції яких належить виправлення виявлених недоліків.

Загалом парламентський контроль поширюється на будь-які питання діяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій за винятком питань, які згідно із положеннями Конституції чи законів прямо вилучені з-під контролю. При цьому контроль не може набувати форми втручання у діяльність підконтрольних органів чи посадових осіб.

Екстраординарним варіантом парламентського контролю є парламентське розслідування, яке має здійснюватися тимчасовими слідчими комісіями Верховної Ради України. Ці органи доцільно створювати у тих випадках, коли інші, звичайні, форми контролю виявилися неефективними. Відповідно до свого призначення слідчі комісії повинні мати широкий спектр повноважень, у тому числі примусового характеру. Це є логічним з огляду на те, що за своїм характером діяльність комісій є розслідуванням. При цьому не слід забувати, що тимчасові слідчі комісії є органами лише парламентського розслідування, а не попереднього (досудового) слідства. Їх метою не може бути порушення кримінальних справ, пред’явлення обвинувачення, направлення зібраних матеріалів до суду, застосування арешту, обшуку, інших засобів, які обмежували б особисту та майнову свободу громадян і організацій.

У розділі 5 “Статус парламентаріїв та їх об`єднань” досліджуються питання правового статусу народного депутата України, особливості правового регулювання депутатських об’єднань парламенту, статусу парламентської більшості та парламентської меншості (опозиції).

Розглядаючи питання правового статусу народного депутата України, дисертант доводить, що терміни “депутатський мандат”, “статус депутата” та “депутатські повноваження”, які іноді вживаються як синоніми, насправді мають різний зміст.

На основі аналізу положень чинного законодавства, рішень Конституційного Суду України, що стосуються статусу депутата, дисертант робить висновок, що поняття “депутатський мандат” слід вважати одним із елементів більш широкого поняття “представницький мандат”, тобто як виражену і зафіксовану в установленому законом порядку волю народу на представництво певною особою його інтересів у Верховній Раді України і здійснення цією особою повноважень народного депутата України протягом визначеного Конституцією України терміну.





Оскільки основою депутатського мандата є волевиявлення виборців, слід вважати, що особа отримує такий мандат після її обрання, з моменту визнання виборчою комісією певного кандидата обраним народним депутатом України. Саме з цього моменту приватна особа стає народним депутатом України, хоча найважливіші елементи депутатського статусу – депутатські повноваження вона отримує дещо пізніше.

Під статусом народного депутата України слід розуміти передбачені законодавчими актами для народного депутата України специфічні права, обов`язки, їх гарантії та юридичні обмеження, необхідні в своїй сукупності для належної реалізації депутатського мандата.

Певних елементів статусу депутата набуває особа відразу після отримання нею депутатського мандата. Проте приступити до виконання депутатських повноважень депутат може лише після складання ним присяги. Саме з цього моменту статус депутата поширюється на відповідну особу в повному обсязі.

Під депутатськими повноваженнями слід розуміти сукупність прав та обов’язків, передбачених законом для народного депутата України. У законодавчих формулюваннях постійно зазначається, що депутат “здійснює” свої повноваження, отже, вони є чимось таким, для реалізації чого необхідно здійснити певні дії. Саме таку властивість мають як конкретні права депутата, так і його обов’язки. Разом з тим наявність у депутата передбачених законом гарантій не потребує якихось дій з його боку. Тому навряд чи правильною є інтерпретація депутатських повноважень як поняття, яке включає також і гарантії депутатської діяльності.

З огляду на зміст депутатських повноважень дисертант звертає увагу на не зовсім вдале формулювання частини другої ст. 81 Конституції, де йдеться про “дострокове припинення повноважень народного депутата України”, яке за своєю суттю є достроковою втратою депутатського мандата.

У роботі детально аналізуються правові гарантії депутатської діяльності, законодавчі повноваження народного депутата України, аргументується пропозиція про збереження депутатського імунітету з можливістю обмеження обсягу недоторканності та зведення її до вимоги про отримання згоди парламенту лише на затримання депутата, застосування до нього арешту чи інших заходів, які обмежують особисту свободу.

На основі аналізу засад правового регулювання діяльності депутатських об’єднань в українському парламенті автор визначає їх природу, на основі використання світового досвіду формулює принципи, яких слід дотримуватися при регламентації їх статусу та діяльності (членство депутата лише в одному депутатському об’єднанні; встановлення однакових вимог для утворення депутатських об’єднань; заборона будь-якого прямого адміністративного тиску на депутатське об’єднання; застосування


принципу пропорційного представництва фракцій та груп при формуванні комітетів та інших робочих органів парламенту; право фракцій та груп на самоорганізацію, тобто на самостійне вирішення питань щодо внутрішньої організації та порядку своєї роботи).

Далі дисертант досліджує еволюцію правового регулювання статусу депутатських фракцій та груп в Україні, аналізує відповідні тенденції. Характеризуючи статус та діяльність парламентських коаліцій, дисертант визначає парламентську коаліцію як стійке організоване об’єднання двох або більшої кількості депутатських фракцій чи груп з метою вироблення і реалізації ними узгоджених рішень щодо спільної позиції з тих питань, які розглядаються парламентом.

Стверджується думка, що організаційні механізми функціонування коаліції не потребують правового регулювання, оскільки можуть ґрунтуватися лише на добровільній згоді партнерів по коаліції.

У роботі висловлюються міркування з приводу правового врегулювання питання про утворення більшості, зокрема визначення моменту, коли більшість вважається сформованою або такою, що припинила свою діяльність. Пропонується нормативно закріпити вимогу про те, що більшість має утворюватись як міжфракційна коаліція, а не як об’єднання з персональним членством у ньому окремо взятих депутатів. Звертається увага на доцільність законодавчого закріплення деяких прав парламентської опозиції (надання представникам опозиції додаткових можливостей для висловлення своєї позиції на пленарних засіданнях парламенту, в засобах масової інформації, до яких парламент має доступ як орган державної