LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Держава та право. Юридичні науки → Теоретичні та організаційно-правові проблеми становлення і розвитку українського парламентаризму

влади, право на ініціювання заходів парламентського контролю і, зокрема, утворення парламентом слідчих комісій, право на керівництво кількома парламентськими комітетами).


ВИСНОВКИ

У висновках дисертаційного дослідження, формулюються пропозиції щодо вдосконалення правових засад українського парламентаризму, окреслюються перспективи його подальшого розвитку.

Передусім уточнюються позиції сучасної правової науки щодо витоків українського парламентаризму. Обґрунтовується новий концептуальний підхід до їх визначення, за яким інституціональному утвердженню українського парламентаризму передував значний за часом період ідеологічного визрівання. Згідно з таким підходом в добу Київської Русі і періоду Козаччини витоками парламентаризму є не конкретні інститути (віче, козацькі ради), а насамперед ідеї “народоправства”, що виникли на ґрунті боротьби влади князя та громади, а також “козацького” конституціоналізму як системи поглядів на обсяг прав козацької верстви та усього населення у відносинах з державною владою.



Формулюються положення, за якими доктрина вітчизняного парламентаризму утверджується в ХІХ ст. у конституційних проектах Кирило-Мефодіївського товариства (проект Г. Андрузького), М. Драгоманова (“Вольный союз – Вільна спілка”), ідеях федералізму і парламентаризму І. Франка, М. Грушевського; складовими цієї доктрини стає схильність до двопалатного парламенту, прийняття “народних” законів, тобто таких, що відповідають інтересам трудящого народу, забезпечення вільних виборів, взаємної відповідальності депутатів і виборців, виборчої етики. На думку автора, окремий елемент доктрини українського парламентаризму становлять програми українських політичних партій на рубежі ХХ ст., які були єдині у своїх вимогах демократичних реформ, спрямованих на запровадження парламентських інститутів, в яких вони вбачали засіб побудови автономної України.

Окремо виділяються новели, що їх вносить в український парламентаризм ХХ ст., коли його багатовікове ідеологічне обґрунтування знаходить практичне втілення. Центральна Рада в УНР стає першою національною представницькою інституцією. Уроком парламентської практики періоду визвольних змагань 1917–1920 рр. стає потужний досвід багатопартійності та, зокрема, фракційної діяльності у Центральній Раді. Актуальним результатом функціонування представницьких органів Радянської України (ВУЦВК, Верховна Рада) слід вважати набутий досвід законотворення.

Вітчизняні конституційно-правові вчення сучасного періоду і практичний досвід у сфері розвитку українського парламентаризму є результатом розвитку нашого суспільства і держави на загальних спільних для всього світу і Європи цінностях, спільних здобутках конституційно-правової теорії, зокрема, на засадах поділу влади, ідей парламентаризму, інституціоналізованості парламентської діяльності, вироблення демократичних форм впливу парламенту на інші форми державної діяльності.

Останні десять років розвитку української державності дають підстави незаперечно стверджувати про загальну позитивну еволюцію вищого представницького органу влади України, яка перегукується із світовим і загальноєвропейським цивілізаційним та формаційним підходами (загальнозначущими характеристиками чого є становлення українського парламенту як колегіального представницького органу влади, перетворення парламенту з формально необмеженими повноваженнями на єдиний орган законодавчої влади, розвиток аналогічних європейським та світовим контрольних, установчих, бюджетних та інших процедур, зміна статусу депутата та природи депутатського мандата тощо).

Важливим є визнання необхідності запровадження додаткових механізмів і правових чинників поліпшення існуючої форми правління через створення більш збалансованих відносин між Президентом, урядом і парламентом, політичну структуризацію суспільства, зміцнення норматив-




ної і процедурно-процесуальної основи відносин між гілками влади, вдосконалення парламентських засад в організації державної влади, посилення принципу верховенства парламенту в законодавчій діяльності шляхом уточнення меж компетенції парламенту, конституційної процедури розгляду і прийняття законів, упорядкування питань реалізації права законодавчої ініціативи, їх проходження у парламенті, процедури оформлення прийнятих законів та їх підпису Президентом України.

Перевагами запровадження в Україні двопалатної структури парламенту є забезпечення другою палатою представництва регіонів, чіткий розподіл повноважень між палатами, а вірогідними негативними наслідками – уповільнення темпів економічної, соціальної та правової реформи.

У разі запровадження в Україні двопалатної структури парламенту доцільно в основному зберегти існуючі принципи формування нижньої палати (чотирирічний термін повноважень, обрання із застосуванням змішаної виборчої системи), а оптимальним варіантом формування другої (верхньої) палати слід вважати пряме обрання до її складу двох або трьох депутатів від кожного регіону України (з можливими корективами цієї квоти для Автономної Республіки Крим, міста Севастополя тощо) з наступним оновленням цієї палати шляхом часткової ротації її складу.

Встановлена Конституцією вимога про закріплення правил парламентської процедури у законі про регламент не є виправданою і потребує коригування. Парламент повинен мати право самостійно (без впливу інших органів чи посадових осіб) встановлювати порядок своєї роботи. Запровадження додаткових підстав для дострокового розпуску парламенту, якщо воно буде здійснене, має супроводжуватися наданням парламенту більш вагомих повноважень щодо формування уряду та контролю за його діяльністю, зокрема повноваження на затвердження всього складу уряду (а не лише кандидатури Прем’єр-міністра) шляхом висловлення йому вотуму довіри. Ця думка знаходить своє підтвердження і при розгляді повноважень, які забезпечують установчу функцію українського парламенту.

Десятирічний досвід застосування різних моделей керівництва українським парламентом свідчить, що оптимальною є модель, яка поєднує наявність одноособового керівника (Голови Верховної Ради України) та колективного керівного органу, якому мають бути надані деякі організаційно-розпорядчі повноваження – на зразок нині існуючої Погоджувальної ради депутатських фракцій (груп). Бажаним є конституційне закріплення можливості застосування цієї моделі.

Слід обережніше застосовувати державно-правові механізми, які обмежують законодавчу функцію парламенту (конституційний нагляд, право відкладального вето Президента України). Для досягнення цього доцільно уточнити та скоригувати деякі конституційні положення, що регламентують застосування цих механізмів. Потребують врегулювання також такі


важливі контрольні повноваження парламенту, як його право на утворення тимчасових слідчих комісій