LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Держава та право. Юридичні науки → Теоретичні та організаційно-правові проблеми становлення і розвитку українського парламентаризму

парламенту в системі органів державної влади; нормативно-порівняльний аналіз – для вивчення нормативно-правової основи законодавчої діяльності.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в цьому дослідженні вперше у вітчизняній юридичній літературі здійснено комплексний загальнотеоретичний аналіз становлення та розвитку українського парламентаризму, в основі якого – конкретно-історична практика діяльності парламенту на відповідних етапах розвитку України, результати законотворчої діяльності Верховної Ради України та її органів, власний досвід дисертанта у розробленні законодавчих актів з питань економічної, соціальної сфери, культури, науки, освіти.

Вперше в науковій вітчизняній літературі досліджуються умови запровадження в Україні бікамерального парламенту та здійснена загальна теоретико- і конституційно-правова оцінка позитивних і негативних результатів такого кроку.

Проведене узагальнююче дослідження місця і ролі українського парламенту в конституційній системі влади України, запропоновані якісно нові механізми і правові чинники поліпшення існуючої форми правління та підвищення ролі українського парламенту в системі органів державної влади.

На основі значної кількості емпіричного матеріалу та його критичного політико-правового аналізу обґрунтовується оптимальний обсяг парламентської компетенції, напрями поліпшення реалізації парламентом України його законодавчої та контрольної функцій.

З гуманістичних позицій досліджується соціальне призначення українського парламенту в умовах становлення правової держави, пропонуються науково обґрунтовані рекомендації щодо зміцнення його представницьких функцій, підвищення відповідальності депутатів перед виборцями, посилення контролю за їх діяльністю, передбачається відповідний інструментарій для досягнення цієї мети.

Одним із нових концептуальних положень є також окреслення основних соціально-економічних проблем, які стоять перед країною і які мають вирішуватися за допомогою засобів законодавчого характеру. З огляду на тенденції до зміцнення парламентаризму в Україні вироблений комплекс конкретних прикладних пропозицій, реалізація яких сприятиме зміцненню підвалин законодавчої влади, підвищенню ролі парламенту в житті суспільства.

У межах проведеного автором дослідження одержано такі результати, які мають наукову новизну:

висновок про те, що лише умовно витоками українського парламентаризму можна назвати віче Київської Русі; не відповідає принципу історизму його сучасна кваліфікація як "протопарламенту", оскільки віче ніколи не набувало характеру загальнодержавного інституту, не мало жодних визначених форм, постійних і стійких функцій, місця зборів, сталих термінів скликання і визначеної ініціативи; натомість ідеї народоправства, що виникли на ґрунті боротьби влади князя і віча як виразника громади, можна вважати паростками парламентаризму;

положення про те, що підґрунтям українського парламентаризму є козацький конституціоналізм як сукупність поглядів на обсяг “привілеїв” у відносинах з державною владою, що виникає за часів гетьманування Богдана Хмельницького (Переяславська угода) і розвивається у наступних “гетьманських статтях”;

положення про те, що етапами розвитку доктрини вітчизняного парламентаризму ХІХ–початку XX ст. стали конституційні проекти Кирило-Мефодіївського товариства (проекти Г. Андрузького), М. Драгоманова ("Вольный союз - Вільна спілка"), твори і програмні документи І. Франка, М. Грушевського. Своєрідність вітчизняної доктрини полягає у поєднанні ідей федералізму і парламентаризму; у проектуванні побудови державної влади за принципом децентралізації та розвитку місцевого самоврядування; у схильності до двопалатного парламенту, одна з палат якого має представляти інтереси областей (М. Драгоманов); у створенні трьохступеневої системи представницьких органів, починаючи з місць (М. Грушевський); у прийнятті парламентом "народних" законів, тобто таких, що відповідають інтересам трудящого народу, у наданні важливого значення контролю за проведенням парламентських виборів, відповідальності депутата і виборців (І. Франко, М. Грушевський) тощо;

висновок про те, що вітчизняні конституційно-правові вчення сучасного періоду і практичний досвід у сфері розвитку українського парламентаризму є результатом формування громадянського суспільства і побудови Української держави на загальних для всього світу і Європи цінностях, спільних здобутках конституційно-правової теорії, зокрема на засадах поділу влади, ідей парламентаризму, інституціоналізованості парламентської діяльності, вироблення демократичних форм впливу парламенту на інші форми державної діяльності;

положення про те, що загальна позитивна еволюція вищого представницького органу влади Української держави, що відбулася за останні десять років, перегукується із світовим і загальноєвропейським цивілізаційним та формаційним підходами: становлення українського парламенту як колегіального представницького органу влади; перетворення пар-

ламенту з формально необмеженими повноваженнями на єдиний орган законодавчої влади; розвиток аналогічних європейським та світовим контрольних, установчих, бюджетних та інших процедур; зміна природи депутатського мандата; наповнення статусу депутата новими якісними характеристиками (несумісність, діяльність на постійній основі, розширення законодавчих повноважень та ін.) тощо;

обґрунтування висновку про необхідність запровадження додаткових механізмів і правових чинників поліпшення існуючої форми правління через створення більш збалансованих відносин між Президентом, урядом і парламентом, зміцнення нормативної і процедурно-процесуальної основи відносин між гілками влади, вдосконалення парламентських засад в організації державної влади, посилення принципу верховенства парламенту в законодавчій діяльності шляхом уточнення меж компетенції парламенту, конституційної процедури розгляду і прийняття законів, їх проходження у парламенті, упорядкування питань реалізації права законодавчої ініціативи, процедури оформлення прийнятих законів та їх підпису Президентом України;

обґрунтування положення про те, що перевагами запровадження в Україні двопалатної структури парламенту є забезпечення другою палатою представництва регіонів, чіткий розподіл повноважень між палатами, і водночас застереження щодо можливих негативних наслідків введення нової структури парламенту, а саме: уповільнення темпів економічної реформи, поштовх до штучного запровадження квазіфедералістської структури парламенту і як результат – до посилення федералістських устремлінь регіонів, подальша політизація відносин між гілками влади, процедурно-процесуальні ускладнення діяльності парламенту;

положення про те, що у разі запровадження в Україні двопалатної структури парламенту оптимальним є варіант формування другої палати через пряме обрання