LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Держава та право. Юридичні науки → Теоретичні та організаційно-правові проблеми становлення і розвитку українського парламентаризму

реальність" (Київ, 20 червня 2001 p.); "Конституція України – основа модернізації держави та суспільства" (Харків, 21–22 червня 2001 p.); "Парламентаризм в Україні: теорія і практика" (Київ, 26 червня 2001 p.); "Закон "Про політичні партії в Україні": українські реалії та європейські перспективи" (Київ, 9 липня 2001 p.).

Публікації. Основні положення дослідження викладені у 38 публікаціях, включаючи монографію, 5 наукових брошурах, 1 навчальному посібнику, 25 наукових статтях у фахових виданнях, перелік яких затверджений ВАК України.

Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається із вступу, п'яти розділів, які поділені на 17 підрозділів, висновків, списку використаних джерел (314 найменувань). Загальний обсяг дисертації становить 397 сторінок, із яких основного тексту – 363 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У розділі 1 "Історичні засади українського парламентаризму" наголошується на тому, що дослідження історичних витоків українського парламентаризму є невід'ємною складовою праць, присвячених його комплексному аналізу, аналізу традицій та історичних джерел цього явища. Проте сформувалися певні штампи, які необ'єктивно тлумачать еволюцію українського парламентаризму, наголошуючи на спрощених аналогіях між історією і сучасністю нашої держави. Тому автор зробив спробу з позиції наукової суб'єктивності показати чинники, що вплинули на формування вітчизняного парламентаризму, зокрема, розглянув інститути, які з певною часткою умовності можна вважати предтечею українського парламентаризму, а також дослідив конституційну доктрину українського визвольного руху XIX – початку XX ст. і нарешті саму парламентську практику XX ст.

Так, у дисертації ведеться дискусія з приводу того, чи правомірно такі інститути Київської держави, як віче, боярську раду, феодальні з'їзди вважати витоками українського парламентаризму чи навіть взагалі "протопарламентом". У зв'язку з цим аналізується значний масив першоджерел, яких практично не торкаються сучасні дослідження, що оперують обмеженою кількістю одних і тих самих цитат. Зокрема, показано, що такий інститут, як віче, не мав системи представництва, компетенції, термінів скликання, процедури. Навіть прийняття рішень у формі голо-

сування перетворювалося, за свідченням авторитетних істориків, на стихійне безладдя. А запрошення князя на київський стіл за ініціативою віча не мало абсолютного характеру. За підрахунками М. Грушевського, з чотирнадцяти таких епізодів, відомих з літописів, лише чотири рази громада "проводила" свого кандидата.

Водночас саме в цей період зріють і зміцнюються засади "народоправства", які протистоять князівській владі, хоча й не посягають на її основи. І вже на цьому ґрунті пізніше з'являються паростки парламентаризму, які в українському вимірі проходять ще стадію козацького конституціоналізму.

Період Козаччини також потребує докладного фахового дослідження, яке поки що підміняється політизованим та ідеалізованим підходом. Козацькі ради беззастережно вважаються безпосередньою сходинкою до сучасного парламентаризму, що, втім, не відповідає дійсності. Вони були скоріше інститутом воєнної демократії, який неминуче гине за умов майнової та соціальної диференціації.

Проте цілком правомірно говорити про демократичні цінності козацтва, які стали важливим компонентом Визвольної війни 1648–1654 pp. За гетьмана Б. Хмельницького закладаються тенденції регулярних зборів старшинської ради для вирішення найважливіших справ, її перетворення з суто військової козацької установи на державний представницький орган, що вирішує державні справи і приймає нормативні акти.

Водночас звертається увага на застосування терміна “конституція” стосовно козацької доби. Деякими дослідниками він розглядається спрощено, без урахування політичної парламентської традиції, за якою подібним чином називалися рішення польського сейму та договори польської корони з козаками. Цю практику договорів Б. Хмельницький намагався застосувати до відносин з Московською державою, проте не зміг протистояти її централістсько-бюрократичному устрою. Йдеться про зіткнення двох світоглядів – козацького, або "конституційного", та московського, або "централістично-бюрократичного" (М. Грушевський).

У цьому контексті звертається увага на те, що Конституція Пилипа Орлика 1710 р. не була винятковим явищем в українській історії (вживалися також назви "Переяславська Конституція" і "Гадяцька Конституція"). Документи Пилипа Орлика можна вважати узагальненим викладенням політико-правових поглядів козацької старшини, певним підсумком її конституційного досвіду, під яким розумілися козацькі свободи, права інших соціальних станів та їх захист від державної бюрократичної сваволі.

Далі аналізуються проблеми розвитку доктрини українського парламентаризму в XIX–на початку XX ст. Зазначається, що в становленні позицій українського політичного руху щодо конституціоналізму і парламентаризму можна виділити три основні етапи.

Перший із них доцільно пов'язувати з діяльністю Кирило-Мефодіївського товариства, яке вийшло за рамки обмежених ідеалів козацької свободи на ниву широкого демократизму. Зокрема, серед документів Кирило-Мефодіївського товариства особливу цінність становлять також кілька варіантів або начерків конституції, що вийшли з-під пера одного з членів товариства Г. Андрузького, в яких містяться цікаві ідеї стосовно ролі закону в суспільстві, забезпечення прав особи, організації вільної федерації вільних “штатів” на чолі з парламентом (законодавчими зборами) і президентом.

Другий етап розвитку доктрини українського парламентаризму пов'язаний з іменем М. Драгоманова, зокрема, його конституційним проектом "Вольного союза – Вільної спілки", в якому розкрито його погляди на проблеми політичної свободи, що виступає як "система прав і свобод людини", а також як "самоврядування": місцеве (рівень громади, повіту й області) та державне, реалізація якого потребувала, на його думку, запровадження загального виборчого права та утвердження двопалатного парламенту – "Державного собору", одна з палат якого представляла б інтереси регіонів.

Характерною ознакою третього етапу становлення доктрини українського парламентаризму стає розвиток його основних складових у контексті практичних завдань перетворення Російської імперії на демократичну федерацію вільних народів. Видатні представники цього етапу вітчизняної політико-правової думки, насамперед М. Грушевський, І. Франко, зосередили свої зусилля на проблемах використання "парламентських технологій" у політичній боротьбі українського визвольного руху.

Окремо в контексті еволюції ідей вітчизняного парламентаризму слід виділити діяльність українських політичних партій наприкінці XIX – на початку XX ст. Формулюється висновок, за яким практично всі програми українських політичних партій на рубежі XX ст. були єдині у