LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Держава та право. Юридичні науки → Теоретичні та організаційно-правові проблеми становлення і розвитку українського парламентаризму

своїх вимогах демократичних реформ, боротьбі за політичні свободи, спрямованій насамперед на запровадження парламентських інститутів, в яких вони вбачали засіб побудови автономної України.

Дослідження особливостей розвитку українського парламентаризму в XX ст. починається з періоду української революції 1917–1920 pp. Стверджується, що в останні роки усунуто значну прогалину в історії українського державотворення, проте проблеми залишаються, причому про їх існування свідчать саме ті праці, в яких розглядається еволюція вітчизняного парламентаризму. Часто змістовний аналіз українського державотворення 1917–1920 pp. підміняється відвертим дослівним переписуванням, навіть без лапок, законодавчих актів – Конституції УНР, закону Центральної Ради про вибори до Установчих зборів, конституційних проектів доби Директорії – без жодного аналізу. Певною

мірою це стосується й проблем становлення парламентаризму, який розглядається як механічний перелік подій та документів.

Виділяються два основні етапи в розвитку українського парламентаризму, уособленого на той час Центральною Радою. Перший досить короткий початковий етап (березень – квітень 1917 р.), коли Центральна Рада виступала як національно-політичний центр. Однак після проведення 6–8 квітня 1917р. у Києві Національного конгресу її статус змінюється. Вона вже функціонує як парламентський орган з тим застереженням, що формується на основі делегування до її складу представників політичних, громадських, кооперативних організацій, селянських, солдатських і робітничих з'їздів. Таким чином, вона розвивалася на основі суттєвих суперечностей: за формою роботи Центральна Рада була, безперечно, парламентом, однак за способом формування її можна вважати квазіпредставницьким органом, що виник на хвилі революційних подій. І тому цілком закономірно, що в усіх актах Центральної Ради, насамперед її універсалах, зазначалося, що вона передасть владу Всеукраїнським Установчим Зборам, закон про вибори до яких вона ухвалила 16 листопада 1917 p.

З моменту Національного конгресу виділяється три напрями розвитку Центральної Ради як парламентського представницького органу України.

По-перше, це пошук її місця в майбутній федеративній системі, яка мала виникнути на території колишньої Російської імперії, що восени 1917р. вже втрачає свою актуальність.

По-друге, це утвердження Центральної Ради як законодавчого органу у владному механізмі майбутньої Української держави та визначення форм взаємодії з Генеральним Секретаріатом (урядом) на основі принципу поділу влади.

По-третє, це подальше удосконалення внутрішньої структури самої Центральної Ради та її кількісного складу, насамперед за рахунок представників національних меншин, хоча проблема повноцінного територіального представництва так і залишилася нерозв'язаною.

Таким чином, вже до проголошення УНР 7 листопада 1917р. Центральна Рада визначилася зі своєю структурою та формами роботи, які не зазнали істотних змін аж до гетьманського перевороту 29 квітня 1918 p.

Дисертантом формулюється висновок, за яким нинішньому етапу розвитку сучасного українського парламентаризму, коли центр прийняття рішень перемістився у фракції та змінилися форми законотворчого процесу, найбільше відповідає саме організація роботи Центральної Ради, яка від початку будувалася на партійно-фракційній основі. Цей принцип стає домінуючим як у період Української держави гетьмана Скоропадського, так і "другої" УНР в особі Директорії. Незважаючи на традиційно негативне ставлення до Гетьманату, характерне для вітчизняної політико-правової традиції, зумовлене суто суб'єктивними факторами, ці два етапи українських визвольних змагань об'єднує спільна риса: подальше по-

силення ролі політичних партій у процесі як державного будівництва, так і реалізації конкретних програм, спрямованих на формування повноцінного парламенту європейського зразка, якому і гетьман, і Директорія були готові передати владу. Отже, цей політико-партійний чинник виступає основним уроком того періоду.

Далі аналізуються проблеми функціонування представницьких парламентських органів Радянської України. Парламентаризм у його сучасному розумінні та модель радянського "народовладдя" розвивалися різними шляхами. Це засвідчили вже перші акти радянської влади в Україні, які послідовно закріплювали принципи диктатури пролетаріату. Так, за Конституцією 1919 p. вона визначалась "організацією диктатури працюючих і експлуатованих мас пролетаріату і біднішого селянства для перемоги над їх віковими гнобителями й експлуататорами-капіталістами". Для порівняння наводиться положення Конституції УНР 1918 р., за яким суверенне право в ній належить народові України, тобто усім громадянам УНР, що здійснюється через Всенародні Збори України.

У наступних актах Радянської України подібний класовий підхід зберігався насамперед у Конституціях 1929 і 1937 pp. Навіть тоді, коли у 1978 p. приймалася нова Конституція УРСР, причому в умовах побудови так званої загальнонародної держави, все ж у цьому Основному Законі від самого початку закладалася суперечність. Згідно зі ст. 1 цієї Конституції вся влада в УРСР належала народові, а "народом" вважалися лише трудящі – робітники, селяни, інтелігенція.

На кожному етапі розвитку Радянської України продекларовані форми суспільно-державного життя не відповідали його реаліям, що, проте, не дає підстав заперечувати позитивну юридичну практику, що мала місце в цей період української історії. Зокрема, наголошується на тому, що не менш декларованими виявилися й державотворчі прагнення фундаторів УНР. На завершення розгляду цього питання формулюються висновки стосовно сучасних уроків функціонування представницького органу Радянської України, які мають практичне значення насамперед з точки зору набуття за цей час досвіду законотворчої роботи, розроблення українського радянського законодавства.

У розділі 2 "Правові проблеми українського парламентаризму на сучасному етапі" досліджується розвиток теорії парламентаризму в Україні на етапі здобуття Україною незалежності та застосування ідей парламентаризму в сучасній практиці державного будівництва. Автор обрав спосіб вивчення цих питань крізь призму світового і європейського досвіду, які склалися і здобули назву цивілізаційного і формаційного підходів.

Перший підхід означає сприйняття парламенту як вагомого надбання світової цивілізації, спадкоємності та розвитку як політичного і культурного феномена, другий – вивчення органів представницької влади у

взаємодії та взаємозв'язках із соціальною дійсністю, соціальними інститутами та соціальними явищами. Це зумовило необхідність загального огляду розвитку і становлення світового і європейського парламентаризму, аналізу сучасної західної конституційно-правової доктрини про місце і роль парламенту в системі державної влади.

Дисертант досліджує