LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Держава та право. Юридичні науки → Теоретичні та організаційно-правові проблеми становлення і розвитку українського парламентаризму

витоки парламентаризму в Європі, процес становлення середньовічних парламентів у період переходу до буржуазного суспільства в XI – XII ст., такі важливі їх етапи розвитку, як перетворення суддівських органів на органи законодавчої влади, органи народного представництва, визнання законодавчої діяльності прерогативою парламенту, визнання закону актом вищої юридичної сили з-поміж усіх актів, наділення парламенту контрольними повноваженнями за виконавчою владою.

Розвиток ідеї парламентаризму автор досліджує у формі ідеї верховенства парламенту в системі влади ("парламентського правління"), а також варіантів теоретичного обґрунтування необхідності створення альтернатив верховній парламентській владі.

Важливим для обраної теми стало дослідження історичного процесу доведення зверхності влади народу над парламентом та урядом, виходячи з прямого визнання народу єдиним джерелом влади і відповідного закріплення цього положення у конституціях європейських країн, а також особливостей співвідношення, взаємодії та співпраці різних гілок влади.

В основі сучасного розуміння парламентаризму – ознаки вільного демократичного ладу, якими стали визнання і гарантування права на самовизначення народу, народного суверенітету, демократія, свобода, повага до прав і свобод людини і громадянина (права на життя, свободу і особисту недоторканність), поділ влади, відповідальність уряду, дотримання законності у діяльності виконавчої влади, незалежність судів, принцип багатопартійності та ін. При цьому існують дві різні моделі організації державної влади в країнах Заходу залежно від реального місця парламенту в системі організації влади, обсягу і ваги його повноважень, міри впливу на інші органи державної влади.

Перша модель – модель парламентаризму, за якою найбільш послідовно проводиться принцип верховенства, домінування парламенту в системі органів державної влади з огляду на особливий представницький характер парламенту, а у зв'язку з цим вищість його авторитету, найважливіший для суспільства характер виконуваних парламентом функцій.

Друга модель – визнання за парламентом важливого, але не домінуючого значення в системі органів державної влади, яка характеризується послідовним дотриманням меж компетенції парламенту як органу законодавчої влади, чітким проведенням принципу поділу влади, наявністю важелів стримувань і противаг між окремими гілками влади, в тому числі й щодо самого парламенту.

Історичний процес становлення Верховної Ради України як незалежної держави свідчить, що формування українського парламентаризму мало кілька значних як з практичної, так і з теоретичної точки зору віх. До них належать формування Верховної Ради України першого (дванадцятого) скликання шляхом прямих виборів і перетворення її на постійно діючий орган, запровадження принципу поділу влади, утвердження статусу народного депутата, вдосконалення засад і форм організації парламентської діяльності, оптимізація роботи комісій і комітетів Верховної Ради України, вдосконалення порядку здійснення їх повноважень, запровадження досконалих форм парламентського контролю.

Десять років розвитку української державності дають можливість незаперечно стверджувати про загальну позитивну еволюцію представницьких органів влади в Україні, яка перегукується зі світовим і загальноєвропейським цивілізаційним та формаційним підходами. Загально-значущими характеристиками українського парламентаризму і українського парламенту, які лежать у площині загальноєвропейських здобутків, є становлення українського парламенту як загальнонаціонального колегіального, представницького органу влади, формування його на демократичних засадах, перетворення його із святково-парадного радянського інституту за монополії однієї партії на постійно діючий цивілізований європейський парламент, запровадження принципу поділу влади, створення сталої моделі взаємовідносин парламенту з іншими гілками влади та органами державної влади, встановлення важелів стримувань і противаг, що закладають умови унеможливлення неконтрольованого перерозподілу владних повноважень та узурпації влади в Україні. До цього позитивного процесу слід віднести також перетворення парламенту з органу із формально необмеженими повноваженнями на єдиний орган законодавчої влади з високим рівнем професіоналізму, розвитком аналогічних європейським та світовим законодавчих, контрольних, установчих, бюджетних та інших процедур діяльності парламенту.

Прогресивним кроком у розвитку українського парламентаризму був перехід до змішаної виборчої системи, на основі якої була сформована половина парламенту в 1998 p. Прогресивною є також зміна поглядів на статус народного депутата і природу депутатського мандата, відмова від його імперативного характеру з усіма наслідками, що звідси випливають, у тому числі й право виборців на дострокове відкликання депутата, який не виправдав довір'я. Запровадження принципу несумісності депутатського мандата, перехід до виконання повноважень депутата на постійній основі, надання народному депутату широких прав при прийнятті законодавчих актів, здійснення контрольних, установчих і бюджетних функцій також належать до прогресивних здобутків українського парламентаризму.

Аналізуючи місце і роль українського парламенту в конституційній системі влади України, дисертант звертає увагу на те, що фундаментальним принципом організації і функціонування державної влади в Україні, який закріплений у ст. 6 Конституції України, є принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову.

Парламент має законодавчу владу, яка є частиною делегованого народом суверенітету, іншими словами – частиною суверенної народної влади, делегованої парламенту. Це надає парламенту представницького характеру, оскільки парламент діє безпосередньо від імені суверенного народу, за його дорученням і під його контролем.

Народ безпосередньо формує парламент, стає джерелом влади парламенту. Наголошуючи на представницькому характері українського парламенту, дисертант застерігає від визначення парламенту як єдиного представницького органу, а також від визначення парламенту як вищого представницького органу народу, що намагаються обґрунтувати окремі вчені. Про парламент як єдиний представницький орган можна говорити за умови відсутності інших органів загальнонаціонального рівня, що формуються безпосередньо народом. За наявності всенародно обраного Президента така характеристика парламенту не є коректною. Це, до речі, логічно випливає з частини третьої ст. 103 Конституції України, яка встановлює, що Президент України не може мати іншого представницького мандата.

Теза про вище представництво парламенту теж потребує уточнення. Нова Конституція України скасувала систему рад народних депутатів як ієрархічно підпорядковану систему, запровадила принцип, згідно з яким усі ланки рад діють у межах наданих законом повноважень і не