LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Держава та право. Юридичні науки → Теоретичні та організаційно-правові проблеми становлення і розвитку українського парламентаризму

підпорядковуються іншим радам. Однак слід мати на увазі фактичну вищість парламенту з огляду на найбільшу політичну і соціальну вагу його рішень та їх юридичне верховенство, статус і компетенцію парламенту як органу загальнонаціонального представництва, а також його домінантне право на формування корпусу законодавчих правил, систему законодавства держави, роль у формуванні виконавчої і судової влади. Парламент виконує установчу функцію, здійснює парламентський контроль за багатьма урядовими призначеннями та за виконанням законів, здійснює бюджетний контроль, значною мірою формує суддівський корпус. Парламент розробляє засади зовнішньої і внутрішньої політики, контролює діяльність уряду в цілому.

Отже, критерієм, який дає змогу визначити справжнє місце парламенту серед інших гілок влади, є його соціальне призначення, природа як загальнонаціонального представницького органу.

Сказане щодо місця і ролі парламенту стосується переважно теоретико-методологічних уявлень, нормативно-правових положень, у тому числі конституційних.

У реальному житті, в реальній українській конституційній практиці відбувається зворотна тенденція – не вивищення парламенту, зайняття ним належного місця, а зниження його ролі у соціально-економічних перетвореннях, вилучення чи фактичне унеможливлення виконання ряду іманентно властивих парламенту повноважень по контролю за виконавчою владою, установчих повноважень, бюджетних, кадрових та інших контрольних функцій.

Дисертант обґрунтовує тезу про те, що роль парламенту серед гілок влади залежить від особливостей форми правління, своєрідності статусу парламенту як законодавчої влади, конституційних повноважень парламенту, в тому числі щодо виконавчої і судової влади, обсягу повноважень на формування уряду і контролю за його діяльністю, здійснення інших контрольних функцій, а також від наявності всенародно обраного Президента, його повноважень у сфері законодавчої діяльності тощо.

З огляду на зазначене в парламентських республіках з розгалуженими повноваженнями парламенту є підстави говорити про першорядну, провідну роль парламенту в системі органів державної влади, серед гілок влади в цілому, про його домінуюче становище. Саме з цієї точки зору дисертант вважає за можливе підтримати висновок Л. В. Кривенко про провідну роль законодавчої влади в системі поділу влади.

У республіках змішаного типу роль парламенту незрівнянно звужується. Парламент перестає бути органом законодавчої влади з необмеженими повноваженнями. Зменшується його вплив на уряд і виконавчу владу в цілому. Збіднюються можливості парламентського контролю, контролю за виконанням державного бюджету. Про таку тенденцію свідчить і досвід України після прийняття нової Конституції України, яка встановила змішану форму державного правління за типом Французької Республіки з незначними відмінностями.

У республіках з президентською формою правління парламент і уряд набувають відносної незалежності, рівнозначущості. У силу особливостей співвідношення різних гілок влади за цієї форми правління парламент втрачає чимало прерогатив у сфері організації виконавчої влади і діяльності уряду. Водночас парламент зберігає за собою низку важливих контрольних повноважень за кадровими призначеннями в уряді і системі виконавчої влади.

Розглядаючи питання про місце парламенту серед гілок влади і в системі органів державної влади, автор пов'язує оптимізацію цього місця з можливостями вдосконалення існуючої в Україні форми правління.

Досить привабливою для України як європейської держави є парламентська форма державного правління. Вона здатна створити найбільш сприятливі умови для політичного структурування суспільства, його політичної стабілізації, вдосконалення демократичних засад організації політич-

ної системи суспільства, формування правової держави і громадянського суспільства.

Перехід до парламентської форми правління як стратегічного напряму розбудови системи організації державної влади в Україні цілком перебуває в руслі європейських тенденцій, які спостерігаються в новітній історії Європи. Це більше відповідає також потребам запровадження демократичних процедур при прийнятті найважливіших державних рішень, уявленням про прозорий парламентський контроль за діями виконавчої влади.

Що ж до механізмів і правових чинників поліпшення існуючої форми правління, то дисертант пропонує створення більш збалансованих відносин між Президентом, урядом і парламентом, поліпшення інституційних відносин між гілками влади. Пропонується посилити парламентські засади в системі державної влади, зокрема, через посилення ролі українського парламенту в системі органів державної влади і контролю за кадровими призначеннями у сфері виконавчої влади, консолідацію і подальше політичне структурування парламенту, розширення практики парламентських слухань, посилення принципу верховенства парламенту в законодавчій діяльності.

Аналізуючи питання соціального призначення українського парламенту в умовах реформування політичної системи та здійснення економічної реформи в Україні, дисертант констатує певне зниження довіри до парламенту у суспільстві, зневіру в ефективне виконання парламентом своїх представницьких функцій. Період захоплення кроками парламенту в побудові нової Української держави поступово змінюється періодом прагматичних оцінок здатності парламенту відповідати новітнім вимогам, бути рушійною силою соціальних і економічних перетворень. А саме таку роль парламент і не був здатний ефективно виконувати впродовж останніх років.

Значний вплив на розуміння ролі та значення парламенту в сучасному суспільстві, зазначається у дисертації, справив посттоталітарний рефлекс. Відбувся процес відторгнення плюралістичних форм народної влади, розвинувся потяг до авторитаристських тенденцій як панацеї від хаосу і чиновницького свавілля. Неспроможність суспільства і органів державної влади швидко подолати наслідки дезінтеграції СРСР і переходу до нової соціально-економічної формації стала підставою для критичної оцінки діяльності парламенту, для висновку про нездатність його до швидких і рішучих кроків.

На сучасному етапі створені всі передумови для значного посилення ролі парламенту в суспільному і державному житті, для реалізації його провідної ролі у демократичних перетвореннях в Україні. Має бути продовжена, однак з суттєвим коригуванням з погляду ефективності, послідовності, виваженості, законодавча політика у сфері реформування суспільних відносин, посилений державний контроль за ринковим середовищем, забезпечена належна підтримка вільного підприємництва.

Парламент має продовжити трансформацію політичної системи суспільства, створити механізми демократичного контролю за самою владою, державним чиновництвом. Для вирішення цього завдання слід значно посилити контрольні повноваження парламенту, його можливості впливати на дії