LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Держава та право. Юридичні науки → Теоретичні та організаційно-правові проблеми становлення і розвитку українського парламентаризму

уряду, виконавчої влади в цілому. Потребує зміцнення зв'язок уряду з парламентською більшістю, яка повинна нести всю відповідальність за формування уряду, його політику, подальше адміністративно-правове реформування.

Має суттєво трансформуватись і сам парламент, необхідно подолати надмірний індивідуалізм у парламенті, який є наслідком недосконалості виборчої системи та слабкості традицій політичної діяльності.

У межах реформи парламенту слід вирішити й проблему належного доступу до парламентської інформації, зміцнити зв'язок парламенту з громадськістю, а також з виборцями. Дисертант відзначає особливо важливу роль парламенту у створенні законодавчих гарантій реалізації конституційних прав і свобод людини і громадянина, у вирішенні соціальних конфліктів та відображенні, вирівнюванні (гармонізації) інтересів.

Розділ 3 "Структура та організація діяльності парламенту" присвячений дослідженню як теоретико-правових, так і прикладних проблем у цій сфері.

Розгляд питання про структуру та організацію діяльності парламенту дисертант розпочинає з аналізу структурної побудови парламентів світу, дослідження переваг і недоліків бікамеральних структур парламенту. Звертається увага на те, що структурна побудова парламентів країн світу є однією із важливих характеристик парламенту, яка справляє досить значний вплив на ефективність діяльності парламенту, здатність відображати соціальні та політико-територіальні впливи, що існують у суспільстві.

У дисертації на прикладі багатьох країн світу обґрунтовується висновок про те, що на сучасному етапі доцільність двопалатного парламенту зумовлюється формою державного устрою (друга палата виступає у цьому випадку як система представництва суб'єктів федерації на найвищому державному рівні тощо) та потребою в ефективній нормотворчій діяльності парламенту.

У роботі аналізуються також політико-правові вчення щодо бікамеральної структури парламенту, праці вчених І. Бентама, Ш. Монтеск'є, Л. Дюгі та ін.

Дисертант на основі аналізу переваг і недоліків сучасного бікамеризму визначає умови запровадження двопалатної структури парламенту в Україні, зокрема, зазначає, що верхня палата має будуватися на представництві регіонів та територіальних громад. Відповідно до призначення другої палати має бути визначене коло її повноважень, яке не перетиналося б з повноваженнями першої палати і не створювало колізій між ними. Вірогідними негативними наслідками дисертант вважає: можливість упо-

вільнення темпів економічної, соціальної та правової реформ, оскільки двопалатна структура парламенту призвела б до уповільнення темпів роботи органу законодавчої влади; штучне запровадження "згори" квазіфедералістської структури парламенту і як наслідок – посилення федералістських устремлінь регіонів; можливість того, що подальша політизація відносин між гілками влади може призвести до того, що центр політичної влади буде зміщений у бік виконавчої влади; що процедурно-процесуальні ускладнення в діяльності обох палат здатні посилити внутрішні апаратні суперечності, збільшити витрати на утримання парламенту в цілому за рахунок необхідності підтримання діяльності другої палати.

Розглядаючи питання формування двопалатного парламенту у разі реалізації рішень Всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 p., дисертант зосереджує увагу на аналізі варіантів такого формування і обґрунтовує свій варіант, на його погляд, доцільний. Основою правового регулювання правил формування парламенту, в тому числі двопалатного, має бути очевидний для всіх постулат про те, що будь-який орган законодавчої влади повинен отримувати свою легітимність і свою владу безпосередньо від народу. Але для бікамерального парламенту цей постулат можна вважати дотриманим і у тому випадку, коли через безпосереднє народне волевиявлення формуватиметься тільки одна із двох палат.

У разі утворення в Україні двопалатного парламенту його нижня палата має формуватися шляхом її обрання народом. Проте виникає питання, на основі якої виборчої системи слід обирати нижню палату. Досліджуючи це питання, дисертант аналізує вірогідні переваги та недоліки мажоритарної і пропорційної виборчих систем.

Дисертант вважає, що найбільш вагомий аргумент на користь збереження мажоритарної виборчої системи полягає в тому, що ця система забезпечує громадянам більш широкий обсяг прав при проведенні виборів. Адже пропорційна система, яка передбачає конкурування на виборах партійних списків, ставить пасивне виборче право громадянина в залежність від волі певної політичної партії чи виборчого блоку, які й вирішують, зможе чи не зможе конкретна особа скористатися цим правом. Це, по суті, є обмеженням пасивного виборчого права, якого немає за мажоритарної виборчої системи. Тому дисертант вважає за доцільне зберегти як спосіб формування нижньої палати двопалатного парламенту в Україні існуючу змішану виборчу систему з можливим розширенням її мажоритарної складової частини.

Так само шляхом прямих виборів депутатів народом має формуватись і верхня палата. Застосування інших відомих у світі способів формування (призначення депутатів посадовою особою чи непрямі вибори) недоцільне, зокрема, з огляду на зміст ст. 71 Конституції України, яка встановлює принцип прямого виборчого права для будь-яких виборів до органів дер-

жавної влади. У суспільно-політичних умовах сучасної України оптимальним буде застосування порядку формування верхньої палати, за яким від кожного регіону України обиралось би два або три депутати (з можливими відхиленнями від загальної квоти для Автономної Республіки Крим та міста Севастополя тощо).

Ще однією особливістю формування верхньої палати парламенту можуть стати способи її оновлення (ротації). Світовій практиці відомі два таких способи: повна ротація палати чи часткова ротація. Дисертант обґрунтовує думку, що для України у разі появи другої палати парламенту оптимальним було б її оновлення шляхом часткової ротації, а термін повноважень її членів має бути більшим, ніж у парламентаріїв нижньої палати.

Дослідження правових проблем українського парламентаризму продовжується вивченням питань організації діяльності парламенту.

Принципи організації діяльності парламенту, закріплені Конституцією, загалом відповідають нинішнім потребам. У той самий час дисертант вважає зафіксовану в Конституції України вимогу про регулювання порядку роботи парламенту законом про регламент, а не самим парламентом, його внутрішнім регламентом, такою, що не узгоджується з загальновизнаними принципами парламентаризму.

Розглядаючи питання про кворум пленарних засідань українського парламенту, дисертант пропонує законодавчо встановити вимоги щодо кворуму лише для тих випадків, коли на засіданні парламенту передбачається ухвалення законів, постанов, інших актів Верховної Ради України. У цих випадках кворум має становити більшість