LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Держава та право. Юридичні науки → Теоретичні та організаційно-функціональні засади політичного управління містом в умовах самоврядування

виділення політичної влади з влади публічної, політичного управління з державного. Політична влада формується або оформляється у вигляді проекту конкретного рішення в тому числі в партійних структурах, що займаються виявленням політичної волі різних груп населення й оформленням її у вигляді політичного курсу, відбитого в програмі партії. Але ця програма зовсім не носить загальнообов’язкового характеру, надання їй такої властивості можливе тільки в рамках державного механізму або механізму місцевого самоврядування, де вона проходить перевірку на відповідність інтересам усього суспільства. При зазначеному співвідношенні політичної і публічної влади вирішальне значення для розвитку політичного управління на міському рівні має реальна багатопартійність. У протилежному випадку місцеве самоврядування з інституту, в якому формується політична воля всього населення міста, перетвориться на інститут, що лише надає формального статусу рішенню, прийнятому в рамках вузької групи чи взагалі одноосібно.

Проаналізовані такі функції політичних партій як представництва соціальних інтересів, соціальної інтеграції, політичної соціалізації, ідеологічна, функції у процесі прийняття політико-управлінських рішень. Виявлені основні напрямки взаємодії між політичними партіями та органами місцевого самоврядування при формуванні представницьких та виконавчих органів, укладання договорів, в процесі взаємоконтролю та роботи консультативно-дорадчих органів. Аналіз показав, що міські органи влади і посадові особи проводять переважно політику дистанцюювання, байдужого ставлення чи “несприяння” діяльності і розвитку партій. Тим самим у структурі політичного управління містом політичні партії поки що можна охарактеризувати як компоненти незначної ефективності через обмежені можливості і слабкий вплив на городян і органи місцевого самоврядування.

Розвиток політичного управління в українських містах припускає зміну місця і ролі політичних інститутів та інститутів громадянського суспільства в управлінні. Серед останніх одне з головних місць належить засобам масової інформації. Необхідність розгляду ролі мас-медіа в системі політичного управління містом визначається їх помітним впливом на політико-управлінський процес на рівні міських територіальних колективів, на формування громадської думки, забезпечення комунікативних зв’язків між суб’єктами міського управління. ЗМІ являють собою найвпливовіший суб’єкт управління, що не лише формує громадську думку, громадську свідомість, але й нерідко організує і суспільну поведінку. ЗМІ, як “четверта влада”, не маючи владних повноважень і владних ресурсів, якими володіють перші три, здатні впливати на політичні процеси навіть більшою мірою, саме тому, що, виступаючи від імені суспільства, покликані контролювати політико-владні установи. У міському політико-управлінському процесі ЗМІ грають компенсаторську роль, часто замінюючи і підміняючи собою відсутні механізми народовладдя і волевиявлення громадян, а також неефективно діючі органи управління, що нездатні задовольнити їх законні інтереси. Як засвідчив аналіз обстежень колективів редакцій та читачів, ЗМІ у певному смислі потіснили представницькі органи, судову владу у здійсненні контролю за процесами, що мають місце у міському співтоваристві.

Доведено, що на розвиток ЗМІ, їх соціальну і політико-управлінську роль значною мірою впливає технічний розвиток, зокрема через розвиток Інтернет. Це дозволяє створити технологію інформаційної взаємодії, при якій апарат органів місцевого самоврядування з закритої структури з персоніфікованою владою перших осіб перетвориться на відкриту для громадян структуру, що забезпечить більш повну реалізацію принципів самоврядування.

Розділ 4 – „Форми та методи міського політико-управлінського процесу” – спрямований на аналіз ряду механізмів та технологій в системі політичного управління містом.

Зазначається, що вплив механізмів політичного управління на міському рівні особливо помітний через стратегічний підхід, що змінив традиційні методи управління, які виявилися мало пристосованими до швидких змін у політичному, економічному, науково-технічному середовищі, до умов загострення конкурентної боротьби і посилення впливу фактора невизначеності на життєдіяльність міст. Наголошується, що стратегічний підхід є операційним проявом системної парадигми у сфері публічного управління, однак, навмисно чи через неуважність він часто ототожнюється зі звичними за радянською практикою довгостроковими планами соціально-економічного розвитку або, навіть, з генеральними планами забудови. Доведено, що стратегічний підхід значною мірою збігається з політичним управлінням, є його операційним проявом і виступає переважно як політико-стратегічний підхід, адже саме через нього забезпечуються умови для вироблення консенсусу в міському співтоваристві з питань стратегії розвитку. Метою політико-стратегічного підходу в системі міського управління є не стільки чітко розроблений план, скільки створення спільного перспективного бачення проблеми розвитку міста всіма соціально-політичними силами, що прагнуть взяти участь в управлінні містом (політичними партіями, громадськими організаціями, ЗМІ, “групами тиску”, органами державної влади). При такій постановці проблеми стратегічний підхід – це, насамперед, політичний процес обміну інформацією, примирення протилежних точок зору й узгодження позицій. У розділі здійснено спробу узагальнити різні підходи та створити робочу модель політико-стратегічного підходу на міському рівні, адже його не можна звести до набору рутинних правил, процедур і схем, у нього немає теорії, яка наказує, що і як робити при вирішенні певних завдань або ж в окремих ситуаціях. Це скоріше, свого роду філософія менеджменту і кожний окремий менеджер розуміє і реалізує його значною мірою по-своєму.

Аналіз досвіду застосування політико-стратегічного підходу в українських містах дозволив дійти до висновку, що існують принаймні чотири різних типи суб’єктів, які зазвичай залучаються до нього: вище політичне керівництво міста та ті керівники, які безпосередньо відповідають за впровадження рішень; представники міської громадськості, політичні організації; організації та окремі особи, які отримують найбільшу вигоду або шкоду від впровадження рішення; органи державної влади або органи, що представляють спільні інтереси територіальних громад; висококваліфіковані фахівці, що можуть виступати як зовнішні експерти.

Беручи до уваги, що головним напрямком стратегічного підходу є узгодження різноманітних інтересів, представлених у місті та навколо нього щодо певних напрямків міського розвитку, особлива увага приділена узгодженню міських та інших територіальних інтересів (субміських, регіональних, загальнодержавних). Зазначено, що при централізованій системі влади більш високі територіальні рівні мають можливість не врахування інтересів нижчих рівнів; за демократичною моделлю розбіжність інтересів ігнорувати вже не можна, що й викликає завдання пошуку шляхів узгодження інтересів територій різних рівнів. Проаналізовані два політико-правових варіанта механізму узгодження