LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Держава та право. Юридичні науки → Теоретичні та практичні аспекти пом'якшення покарання за кримінальним законодавством України

досягаються при застосуванні кримінального покарання, що розглядається автором як юридичний інститут, функціональне призначення якого в цьому випадку полягає в охороні соціальних цінностей від злочинних посягань.

Цілями кримінального покарання ч.1 ст.22 КК України визначає виправлення і перевиховання засуджених, спеціальну та загальну превенцію. Разом з тим аналіз наукової літератури з цього питання дає можливість виділити такі основні проблеми, що стосуються цілей кримінального покарання:

- чи здатна кара, яка є властивістю покарання та засобом досягнення його цілей, бути одночасно і його метою;

- в якому співвідношенні знаходяться цілі по виправленню і перевихованню засуджених та спеціальна превенція.

Автор дотримується точки зору, що кара не може бути визнана метою кримінального покарання. Застосування покарань за вчинення необережних злочинів та тривалих строків позбавлення волі, що, на думку деяких вчених, обгрунтовується метою кари, здійснюється заради забезпечення досягнення цілей загальної та, перш за все, спеціальної превенції. Невизнання кари метою покарання не зменшує його примусового впливу, не заперечує того, що воно є заходом примусу держави, оскільки перетворення покарання в особливий захід державного примусу визначає лише його зміст, до якого не належать цілі покарання. Відповідність тяжкості покарання, що призначається винному, суспільній небезпеці вчиненого ним злочину не обгрунтовує кару як ціль покарання, а лише підкреслює вихідний та єдиний принцип побудови кримінально-правових санкцій та один з основних принципів призначення покарання винним у вчиненні злочинів. Що ж стосується визначення “мети кари” як встановлення справедливості шляхом (за допомогою) спричинення засудженому страждань та позбавлень за вчинений ним злочин, то в цьому випадку бажаним результатом застосування покарання, тобто його метою, вбачається встановлення справедливості, тоді як кара, яка в значенні властивості покарання полягає у обмеженні чи позбавленні певних прав та свобод засудженого, виступає лише засобом досягнення цієї соціальної мети покарання.

В теорії кримінального покарання була висловлена думка про те, що виправлення і перевиховання засуджених є лише засобами досягнення мети спеціальної превенції, оскільки вони не досягаються у практичній діяльності виправно-трудових установ (В.М.Харченко) та не мають об’єктивних (поведінкових) показників ступеня їх досягнення (С.В.Полубінська). Приєднуючись до позиції тих авторів, які вважають виправлення засуджених самостійною метою покарання, слід зазначити, що декларативний характер має лише перевиховання засуджених. Причинами ж незадовільних результатів і по виправленню засуджених є не декларативний характер такої мети покарання, а саме те, що на протязі тривалого часу в Україні при виконанні покарань не зверталась достатня увага на задачі по виправленню засуджених, а виправно-трудові установи взагалі перетворилися на заклади по залякуванню засуджених та інших осіб. Об’єктивним (поведінковим) показником ступеня досягнення мети по виправленню засуджених, як і спеціальної превенції, є законослухняна поведінка засуджених після відбування покарання. Інша справа, що неможливо достовірно визначити, що є результатом законослухняної поведінки засудженого після звільнення – досягнення мети виправлення чи спеціальної превенції. Тому підвищення рівня рецидивної злочинності є показником неефективності у досягненні як мети виправлення засуджених, так і спеціальної превенції. Проте це в більшій мірі свідчить про недосягнення мети виправлення засуджених, ніж спеціальної превенції, оскільки нейтралізація криміногенних установок засуджених з більшим ступенем гарантує їх законослухняну поведінку після відбуття покарання, ніж залякування, яке є єдиним засобом досягнення мети спеціальної превенції після відбуття засудженими покарання. Заперечення виправлення засуджених, як бажаного результату застосування покарання, тобто його мети, таким чином, зменшує обов’язковість здійснення виховної роботи з засудженими, тому що в цьому випадку вона стає лише одним із засобів реалізації мети спеціальної превенції.

Отже цілями кримінального покарання, на думку автора, є виправлення засудженого, спеціальна та загальна превенція.

У третьому підрозділі “Тенденції кримінально-правової політики України в сфері застосування кримінального покарання” досліджується, з точки зору забезпечення здійснення специфічно притаманних покаранню функцій, ефективність тенденцій кримінально-правової політики України до посилення тяжкості покарань чи їх пом’якшення.

На думку дисертанта, притаманні кримінальному покаранню функції визначаються завданнями кримінального законодавства по охороні соціальних цінностей від злочинних посягань. Такими функціями є функція погрози покарання, що полягає у соціально корисній мотивації поведінки певної категорії осіб шляхом впливу на їх свідомість передбачених законом кримінальних покарань, та виховна функція, яка передбачає зміни у свідомості засуджених, завдяки яким вони утримуються від вчинення нових злочинів.

Робиться висновок, що тенденція до посилення тяжкості кримінальних покарань, що спостерігається в Україні на сучасному етапі, не здатна забезпечити ефективність здійснення цих функцій. Навпаки, посилення тяжкості покарання здатне негативно відбитися на здійсненні виховної функції покарання, оскільки виховний вплив, що супроводжує процес виконання покарання, поєднаний з тривалим заподіянням страждань, зменшує в очах засуджених значущість досягнутих виховною роботою результатів.

Вивчаючи ефективність кримінально-правової політики до пом’якшення покарання в здійсненні виховної функції та функції погрози покарання, автор дійшов висновку, що пом’якшення покарання має здійснюватись за певних умов – забезпечувати індивідуалізацію покарання на правозастосовчому рівні. Наявність цих умов обгрунтовується тим, що при пом’якшенні покарання особі на правозастосовчому рівні не відбувається послаблення соціально корисного мотивуючого впливу погрози покарання на інших осіб, оскільки при цьому не викликається необхідність пом’якшення передбаченого кримінальним законом покарання, та забезпечується дотримання основної вимоги здійснення виховної функції – індивідуалізації покарання, що полягає, перш за все, у виборі необхідного та достатнього покарання для внесення соціально корисних змін у свідомість засудженого.

Закінчується перший розділ дисертації короткими висновками, які підсумовують викладене в окремих підрозділах.

Другий розділ “Кримінально-правова теорія та практика пом’якшення покарання на сучасному етапі” складається з трьох підрозділів.

У першому підрозділі – “Поняття та засоби пом’якшення покарання” – визначається зміст та рівні пом’якшення покарання, пропонується його визначення та класифікація засобів здійснення за кримінальним законодавством України, розглядається матеріальне кримінальне законодавство ФРН, Іспанії, Російської Федерації, КНР та Японії, в частині, що стосується пом’якшення покарання. Автором вноситься пропозиція про доповнення Кримінального кодексу України рядом норм, які передбачають пом’якшення покарання.

Враховуючи, що кара є властивістю покарання і характеризує його тяжкість, автор вважає, що і пом’якшення покарання має полягати саме в об’ємі кари, тобто в зменшенні тяжкості покарання, що визначається кримінально-правовою санкцією або вироком суду.

Дисертант пропонує виділяти два рівні пом’якшення покарання:

1) законотворчий, що полягає у діяльності