LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Держава та право. Юридичні науки → Теоретичні та практичні аспекти суверенітету народу, нації та держави

Транснаціональні корпорації та інші суб’єкти нової світової економіки стають фінансово міцнішими, ніж окремі держави, вони мають можливість суттєво впливати на фінансово-кредитні та валютні системи держав, на національне законодавство тих країн, де вони пустили глибоке коріння.

Автор обґрунтовує, що за сучасних умов пропагувати ослаблення суверенітету держави є небезпечним і передчасним. Приклад України та інших країн пострадянського простору демонструє, до чого призводять спроби зменшення ролі держави в суспільстві, скорочення об’єму та характеру функцій, які вона виконує. Вакуум, що утворюється після згортання діяльності держави, заповнюється активністю суб’єктів з вузькокорпоративними інтересами і цілями. Автором відстоюється позиція, що в ході історичного розвитку держави її регулятивна роль не тільки не знижується, а навпаки, суттєво зростає. Поява інших дійових осіб на світовій політичній арені не усуває державу від виконання дуже важливих функцій. Держава і надалі залишається основним суб’єктом суверенітету, незважаючи на вирішення міжнародними організаціями і товариствами окремих питань внутрішньої і зовнішньої політики.

Розділ 2 „Суверенні права народу, нації та держави” складається з чотирьох підрозділів. В ньому деталізуються та поглиблюються погляди автора на феномен суверенітету, аналізуються основні права, що випливають з суверенітету держави, народу та нації.

Підрозділ 2.1. „Співвідношення категорій „суверенітет” і „суверенні права” зосереджує увагу на необхідності розрізнення зазначених понять. Ідея суверенітету розвивалася в напрямку поступової її юридизації. Все більше надання суверенітету юридичних рис призвело до того, що саме це поняття почало ототожнюватись з окремим правом чи сукупністю певних прав. Такі погляди відстоюють, зокрема, В.В. Євгеньєв,
Л.А. Моджорян, Р.А. Тузмухамедов.

Розуміння суверенітету як сукупності прав призводить до того, що складається деформоване уявлення про його сутність. Саме ця помилка породила теорії так званого „обмеженого суверенітету” та „розділеного суверенітету”, згідно з якими суверенітет держави може розширюватись або звужуватись шляхом зміни об’єму прав, притаманних державі, або розподілятись між різними суб’єктами.

Автор відстоює ту позицію, що суверенітет – це не саме право, а певна властивість суб’єкта, яка є умовою, підставою виникнення відповідних прав. Існує безпосередній зв’язок між юридичною категорією „правосуб’єктність” та політико-правовою категорією „суверенність”. Стосовно таких специфічних суб’єктів права, як народ, нація та держава можна сказати, що уособленням їхньої правосуб’єктності є саме суверенітет.

З цього положення випливає дуже важливий висновок про невідчужуваність суверенітету. Передати, делегувати можна права, а не саму здатність їх мати чи реалізовувати. Тому, наприклад, насильницький захват певної держави або введення певних обмежень відносно неї не позбавляє її суверенітету (в сенсі її правосуб’єктності). Міжнародне право повинне мати відповідні механізми для забезпечення відновлення суверенних прав, які випливають з правосуб’єктності держави.

Розкривається також співвідношення понять „суб’єктивне право” та „суверенне право”. Суб’єктивне право – це певна юридично закріплена та гарантована можливість поведінки, що належить тій чи іншій особі. Суб’єктивні права мають всі суб’єкти права. Одне й те ж саме суб’єктивне право може належати одночасно багатьом суб’єктам. Суверенне право – це право верховне, виключне, що належить відповідному суб’єкту і не належить нікому іншому. В окремих випадках суверенні права можуть делегуватися іншим суб’єктам, але їхній носій зберігає стосовно них верховенство.

У підрозділі 2.2. „Суверенні права народу” на основі аналізу законодавства України та інших країн, міжнародних документів розкриваються виключні права народу.

До основних суверенних прав народу віднесено:

- право визначати і змінювати конституційний лад. Право законотворчості народ делегує парламенту, але визначати основні засади суспільного життя, структуру державного механізму та основні принципи його функціонування повинен він сам. У зв’язку з цим обґрунтовано пропозицію, що задля реального забезпечення реалізації суверенітету народу необхідно, щоб Конституція та деякі інші конституційні закони (наприклад, закони про вибори народних депутатів та президента) обов’язково виносились на референдум з попереднім всенародним обговоренням, оскільки народ самостійно повинен визначати базові підвалини свого політико-правового існування та давати згоду на їх зміну;

- право на законні форми протесту, яке є сучасною трансформацією права народу на повстання. У багатьох країнах право на повстання є конституційно гарантованою можливістю громадян. В Україні таке право не зафіксоване. Згідно з Конституцією України, громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації (ст. 39);

- право змінювати територію власної держави. Аналіз тексту статті 73 Основного закону свідчить про те, що це право належить тільки народові України. На відміну від інших суверенних прав народу, які він може реалізовувати безпосередньо в односторонньому порядку, змінювати державну територію можна тільки за взаємною згодою усіх сусідніх держав, територія яких змінюється;

- право на володіння, користування і розпорядження національним багатством, до якого слід віднести землю, надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах власної території, економічний та науково-технічний потенціал народу;

- право первинної легітимації влади - формування складу органів державної влади та органів місцевого самоврядування, яке реалізується шляхом виборів.

У підрозділі 2.3. „Суверенні права нації” проаналізовано базові права, реалізація яких належить особливій соціальній спільноті – нації.

Після аналізу існуючих поглядів на даний предмет до найважливіших, визначальних прав нації запропоновано віднести, перш за все, право нації на самовизначення та право на збереження та розвиток національної мови.

Перше право відображає рівень самостійності нації, її потенційну та фактичну суб’єктність, яку вона може реалізувати як шляхом створення суверенної держави, так і у формі регіональної або культурно-національної автономії. Саме в тому, як намагається реалізувати нація це право, яке місце в цьому процесі займають права і свободи людини, проявляється рівень її політичної і правової зрілості.

Друге право визначає національну самобутність та є основою національної культури,