LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Держава та право. Юридичні науки → Теоретичні та практичні аспекти суверенітету народу, нації та держави

втіленням національного менталітету. Визначення статусу національної мови є також досить важливим політичним питанням, оскільки воно тягне за собою безліч проблем (мова законодавства та діловодства, доступність освіти, реалізація права на отримання достовірної інформації про події та процеси, що відбуваються в державі та світі, відчуття захищеності і причетності окремих націй до державотворення тощо).

Всі інші права нації так чи інакше випливають з цих двох базових прав.

В роботі продемонстровано, як змінювались уявлення про право нації на самовизначення протягом останніх десятиліть. Висловлено думку, що такий підхід, коли дане право асоціюється перш за все зі створенням власної держави, не може розглядатися як конструктивний за сучасних умов. У світі сьогодні спостерігається дуже хитка стабільність, у різних регіонах планети спалахують національні конфлікти. Тому визнається недоцільним підтримувати прагнення окремих політичних сил до виділення певної території з-під юрисдикції існуючої держави та створення власної владно-територіальної, суверенної організації.

Від прав нації як колективного суб'єкта запропоновано відрізняти національні права, які слід розглядати як фундаментальні права людини. До таких прав необхідно віднести перш за все право на вільну національну самоідентифікацію та право на захист від дискримінації за національною ознакою.

Підрозділ 2.4. „Суверенні права держави” акцентує увагу на тому, що в основі державницького інтересу віддзеркалюються найзагальніші національні потреби всього суспільства, волю якого держава повинна виконувати. Держава покликана спрямовувати свої функціональні зусилля на забезпечення національної злагоди, справжньої національної єдності. Саме тому суверенні права держави в сучасних умовах повинні бути необхідними та достатніми для виконання покладених на неї функцій. Вони не повинні бути надмірними, оскільки особливий статус держави надає й особливі можливості для зловживання з боку окремих політичних сил, які можуть опинитися при владі. Слід пам’ятати про те, що держава є політичною організацією громадянського суспільства, а отже, її права мають вторинний, похідний характер від суверенних прав народу (нації).

Для того, щоб держава була здатною належним чином виконувати свою роль у суспільстві, необхідні певні умови. До числа основних, найбільш суттєвих для цього об’єктивних умов слід віднести правові, соціальні, економічні, силові, ідеологічні та інформаційні. Відповідно до цього запропоновано до суверенних прав держави віднести:

- право законотворчості;

- право визначати правовий статус особи (зокрема – статус громадянства);

- право збору податків;

- право формування державного бюджету;

- право державної власності;

- право застосування примусу;

- право забезпечення національної безпеки;

- право на інформацію (зокрема - право захисту інформації, що складає державну таємницю) та ін.

ВИСНОВКИ

Узагальнення результатів дослідження дає можливість зробити висновки і внести пропозиції, що мають відповідне теоретичне й практичне значення.

Ідея суверенітету діахронно розгортається за схемою „суверенітет держави” – „суверенітет народу” – „суверенітет нації”. Ці три уособлення суверенітету, разом з тим, в сучасних умовах розвиваються синхронно, взаємообумовлюючи та взаємостримуючи одне одного.

Суверенітет держави є генетично першим у зазначений тріаді. Ідея суверенітету народу виникла як антитеза абсолютній владі монарха. В її основі – протиставлення правителя та підвладних. Ідея суверенітету нації є соціально-примирювальною, вона об’єднує можновладців та народ в єдине ціле.

Від суверенітету нації як політичного утворення слід відрізняти поняття „національний суверенітет”, яке окреслює рівень самостійності кожної національності у збереженні власної ідентичності.

Історичні умови виникнення ідеї державного суверенітету наклали свій відбиток на його сприйняття як явища абсолютного, нічим не обмеженого. Проте, з часом відбувається поступова юридизація суверенітету. Аналіз конституцій та конституційних законів країн світу дозволяє зробити висновок про те, що держава, яка в сучасних умовах набуває ознак і властивостей юридичної особи, характеризується не лише наявністю владних повноважень, але й обов’язками та відповідальністю. Але від цього суверенітет держави не зникає та не обмежується, а набуває більш об’ємної, правової форми та юридичного змісту.

Суверенітет держави не слід розглядати як невід’ємну ознаку держави, оскільки свого часу держава виникла не як суверенна. Суверенітет – це історично обумовлена властивість сучасної держави, що відображає рівень її самостійності у вирішенні внутрішніх питань та характер взаємовідносин з іншими державами і міжнародними організаціями (корпораціями).

Форма правління, ступінь децентралізації та деконцентрації державної влади, форма державного устрою, принцип верховенства права, розвиток міжнародного права, утвердження міжнародних стандартів прав людини, поглиблення загальносвітових процесів глобалізації розглядаються як основні чинники, що спричиняють зміну розуміння та практичної реалізації концепції державного суверенітету в сучасному світі.

Прогнозується, що глобалізація сучасного світу призведе до суттєвих змін політичної карти планети, але не усуне державу від виконання дуже важливих функцій. Держава і надалі залишатиметься основним суб’єктом зовнішньої та внутрішньої політики, а державний суверенітет збереже своє значення в нових історичних умовах.

Суверенітет – це певна властивість держави, народу чи нації, яка є умовою, підставою виникнення відповідних прав. Існує безпосередній зв’язок між юридичною категорією „правосуб’єктність” та політико-правовою категорією „суверенність”. Стосовно таких специфічних суб’єктів права, як народ, нація та держава можна сказати, що уособленням їхньої правосуб’єктності є саме суверенітет. Це, зокрема, дозволяє зробити висновки, що суверенітет у будь-якому випадку є неподільним, його неможливо обмежити, а те, що помилково розуміють під обмеженням суверенітету, слід розглядати як передачу частини суверенних прав від одного суб’єкта іншому.

Стосовно суверенного права слід зазначити, що це право верховне, виключне, яке належить лише відповідному суб’єкту і нікому іншому.

Суверенними правами народу є: право визначати і змінювати конституційний лад, право на законні форми протесту, право змінювати територію власної держави, право на володіння, користування і розпорядження національним багатством, право первинної