LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Держава та право. Юридичні науки → Теоретичні та практичні засади реабілітаційної діяльності виправно-виховних закладів в Україні (XIX - початок XX ст.)

правове нормативне забезпечення реабілітаційної діяльності світових і вітчизняних виправно-виховних закладів XIX-початку XX ст., установлено роль дитячих судів досліджуваного періоду щодо захисту прав та охорони дитинства.

У дисертації узагальнено законодавчі документи і нормативно-правові акти досліджуваного періоду, що дозволило виокремити спільні (безкарність малолітніх, пом’якшення покарань для дітей підліткового віку, підпорядкованість виправно-виховних закладів міністерству внутрішніх справ, розробка „засобів суспільної безпеки”) й відмінні (формування кримінального законодавства під впливом римського права, надання переваги покаранню, а не виправленню неповнолітніх майже до першої чверті XIX ст., різноманіття підходів до вікової періодизації дитинства, розбіжність у встановленні періоду неосудності для неповнолітніх, різне практичне ставлення до неосудних неповнолітніх правопорушників і злочинців) характеристики зарубіжного і вітчизняного кримінального законодавства.

З’ясовано, що вітчизняне кримінальне законодавство, на відміну від зарубіжного, формувалося наприкінці XVII ст. під впливом візантійських законів. Воно характеризувалося перевагою засобів залякування над виховними впливами на неповнолітніх, частими змінами „Укладання про покарання” як основного законодавчого документу в галузі кримінального права, пізнім прийняттям „Статуту кримінального судочинства” і „Статуту про покарання, що накладалися мировими суддями”, поширенням таких форм педагогічної реабілітації неповнолітніх злочинців, як домашнє виховання дітей до 10-річного віку і патронат за вихованням малолітніх, установленням віку неповноліття і доведенням його, установленням законності народження, урегулюванням батьківської влади, обмеженням право- і дієздатності неповнолітніх, посиленням відповідальності неповнолітніх правопорушників і злочинців та відповідальності за злочини проти неповнолітніх, урегулюванням трудових стосунків з неповнолітніми ремісниками і робітниками, забезпеченням громадського піклування про малолітніх.

Установлено, що тривала невизначеність віку повної неосудності неповнолітніх мала місце в Україні майже до середини XIX ст. і значною мірою гальмувала процес розбудови системи виправного виховання, розширеної за рахунок ремісничих притулків, землеробських колоній та інших типів закладів. На той час відповідно до російського законодавства малолітній вік поділявся на три періоди: повної неосудності (від народження до 10-річного віку); відносної неосудності (від 10 до 14-річного віку, протягом якого встановлювалось усвідомлене вчинення злочину і дитина прирівнювалась або до першої групи, або до третьої, що зумовлювало відсутність покарання взагалі або його пом’якшення); вік пом’якшених покарань (від 14 до 21-річного віку).

У дисертації схарактеризовано основні законодавчі документи в галузі вітчизняного виправного виховання, зокрема, „Положення про виправні притулки”, „Положення про сирітські будинки”, „Положення про виховні будинки”, „Положення про виправно-виховні заклади для неповнолітніх”, „Проект правил про суди для неповнолітніх”, якими визначалися зміст, форми, методи реабілітаційної діяльності виправно-виховних закладів і регламентувалося функціонування дитячих судів, чим забезпечувався захист і охорона прав неповнолітніх.

У дисертації виявлено, що дитячі суди на території України, зокрема в Києві, Харкові, дотримувались у своїй діяльності таких вимог: 1) у загальній процедурі судочинства справи неповнолітніх розглядались окремо від інших одним спеціально призначеним суддею; 2) з метою спрощення судочинства у справах неповнолітніх вимагалось усунення формалізму судових дій та урочистості обстановки, обмеження гласності; 3) під час визначення ступеня й міри покарання неповнолітнього за вчинений делікт рекомендувалося відходити від загальних положень, які вважались обов’язковими у розгляді справ дорослих; 4) піклування про неповнолітнього до і після судового засідання ввірялося спеціально призначеному піклувальнику.

Отже, розроблене нормативно-правове забезпечення реабілітаційної діяльності світових і вітчизняних виправно-виховних закладів досліджуваного періоду, а також функціонування дитячих судів свідчать про конкретні кроки щодо вирішення питань захисту й охорони прав знедолених дітей в Україні XIX-початку XX ст.

У п’ятому розділі„Досвід реабілітаційної діяльності вітчизняних виправно-виховних закладів XIX-початку XX ст.” – схарактеризовано діяльність виправно-виховних закладів з педагогічної реабілітації „важких у виховному розумінні” дітей у Росії, а також у північно-східних, центральних і південних губерніях України, визначено особливості літніх шкільних та лікувальних колоній як особливого типу вітчизняних виправно-виховних закладів досліджуваного періоду.

Як свідчить проведене дослідження, більшість вітчизняних виправно-виховних закладів XIX-початку XX ст. підпорядковувалися міністерству внутрішніх справ, охоплювали невелику кількість вихованців, функціонували переважно за типом сімейних і характеризувались орієнтацією на самообслуговування, самоорганізацію, освітню і професійну підготовку до самостійного життя в майбутньому. Зміст реабілітаційної діяльності виправно-виховних закладів передбачав морально-релігійне, розумове, трудове виховання і фізичний розвиток дітей, ефективність реалізації якого підвищувалася дотриманням установленого розпорядку дня, використанням системи заохочень і покарань.

Установлено, що майже кожен з вітчизняних виправно-виховних закладів до своєї структури включав три відділення: 1) дослідне відділення, під час перебування в якому лікар-психіатр і лікар-педагог діагностували стан здоров’я дитини, умови життя та обставини вчиненого делікту чи правопорушення („випадкових” дітей віддавали на поруки рідним або направляли до відповідних закладів); 2) відділення для виправних, де відбувалася педагогічна реабілітація неповнолітніх, які вже стали на злочинний шлях і перетворили делікт на професію, звичку; 3) відділення для невиправних (природжених злочинців) з жорстким режимом і суворою ізоляцією.

Виявлено, що серед російських виправно-виховних закладів зразковими вважалися Московський Рукавишниківський притулок (1864 р.), Петербурзька землеробська колонія (1871 р.), Московський Болшівський притулок (1874 р.), Ризький рятувально-виховний прихисток Плескодаль (1839 р.), Владимирська ремісничо-землеробська колонія (1891 р.). Окреме місце серед них займали сільські (жеденівські) притулки як заклади превентивного характеру.

У ході аналізу історико-педагогічної літератури, архівних документів установлено, що з ініціативи К. Вентцеля, О. Зеленка і С. Шацького були започатковані заклади нового типу („Будинок вільної дитини”, „Товариство друзів природного виховання”, „Батьківський клуб”, „Музей зразкових дитячих іграшок”, „Сетлмент”, „Дитяча праця і відпочинок”), в основу діяльності яких покладено ідеї вільного виховання, а весь навчально-виховний процес побудовано так, щоб створити дітям усі необхідні умови для всебічного розвитку, активізувати приховані в них