LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Держава та право. Юридичні науки → Теоретичні та практичні засади реабілітаційної діяльності виправно-виховних закладів в Україні (XIX - початок XX ст.)

творчі здібності.

Спираючись на регіональний підхід в аналізі реабілітаційної діяльності вітчизняних виправно-виховних закладів досліджуваного періоду, у дисертації акцентовано увагу на детальній характеристиці виправно-виховних закладів північно-східного регіону (Харківська і Чернігівська губернії), центрального регіону (Київська, Подільська, Полтавська губернії) та півдня України (Таврійська, Херсонська, Катеринославська губернії). Крім того, зібраний фактичний матеріал та аналіз архівних документів дозволив дати більш повну характеристику і зразковим виправно-виховним закладам України: Київській Рубежівській землеробській колонії (1876 р.), Одеському виправному притулку (1870 р.), Чернігівській землеробсько-ремісничій виправній колонії для неповнолітніх (1894 р.), Таврійському притулку (1890 р.), „Хрестовоздвиженському трудовому братству” (1885 р.), Харківському виправному притулку (1881 р.), Миколаївському притулку в Херсоні та Олексіївському притулку в Єлисаветграді (1852 р.).

З’ясовано, що крім переваг і здобутків більшість виправно-виховних закладів України мали і свої недоліки, зокрема: високу собівартість спорудження приміщень за межею міста; необхідність залучення значної кількості працівників, що вимагало економного використання ресурсів за рахунок поєднання кількох посад одним спеціалістом; складність інтеграції виховного процесу з трудовою підготовкою дітей у зв’язку з відсутністю фахівця для посади завідувача, який би інтегрував якості адміністратора, педагога і господарника; мінімальний розмір бюджету виправно-виховного закладу, що утруднював найом кваліфікованих працівників, які позбавлялися права на отримання пенсії від держави за вислугою років; відсутність установ з підготовки наглядачів для притулків-колоній; вікове обмеження контингенту вихованців п’ятнадцятьма роками, що не дозволяло в повному обсязі використовувати їхню працю ні в майстернях, ні на польових роботах, а отже вимагало збільшення кількості обслуговуючого персоналу за рахунок найму додаткових працівників.

Знайшов підтвердження той факт, що турботу про захист та охорону прав знедолених дітей в Україні протягом досліджуваного періоду брали на себе також і численні благодійні організації й товариства, пік діяльності яких припадає на другу половину XIX ст. до офіційного прийняття закону про них. Установлено, що вагомий внесок у справу реабілітаційної роботи з „важкими у виховному розумінні” дітьми належав також різного роду просвітницьким організаціям і товариствам, зокрема, „Товариству грамотності”, „Товариству сприяння початковій та середній освіті”, „Товариству народних дитячих садків”, фребелівському товариству, „Товариству імені К. Ушинського”, Київському відділенню класичної філології і педагогіки, Київському педагогічному клубу, Київському батьківському гуртку, „Товариству допомоги бідним учням”, „Педагогічному товариству взаємної допомоги”, педагогічному товариству „Просвіта”, Київському українському клубу „Батьківщина”.

У дисертації доведено, що особливу роль серед вітчизняних виправно-виховних закладів досліджуваного періоду відігравали дитячі колонії, які переслідували у своїй діяльності гігієнічну (оздоровчу) і педагогічну мету. Залежно від зв’язку зі школою колонії поділялися на літні та лікувальні, відкриті („датська система”) й закриті („швейцарська система”), а також напівколонії та мандрівні (краєзнавчі) колонії. Близькими за характером і змістом до них були лісові та санаторні школи, у яких органічно поєднувалась організація навчально-виховного процесу з оздоровленням та загартовуванням учнівства. Функціонували колонії на членські внески, платню батьків, а також завдяки підтримці з боку благодійних організацій, громадських товариств та створенню фондів для благоустрою цих закладів. До управлінського апарату кожної літньої чи лікувальної дитячої колонії, крім завідувача, обов’язково входили вихователі, учителі, лікарі та обслуговуючий персонал.

Кожна така дитяча літня колонія, незалежно від типу, мала відповідати гігієнічним (достатнє харчування, перебування на чистому повітрі, рухова активність, гарний сон, чергування легкої та складної роботи протягом дня, тижня, навчального семестру, своєчасний відпочинок (купання, ігри), його поєднання з трудовою діяльністю та навчанням), організаційним (віддаленість від міста, неперенаселеність місцевості та відсутність туристів, забезпечення своєчасного підвозу провізії, вікове обмеження (8-14 роками) дитячого контингенту, фіксований (не менше 2 місяців) термін перебування в колонії) та методичним (гнучка методика викладання, регулювання обсягу домашніх завдань) вимогам.

Отже, узагальнений досвід реабілітаційної діяльності виправно-виховних закладів в Україні XIX-початку XX ст. містить цінні практичні рекомендації щодо реалізації диференційованого підходу в реабілітаційно-педагогічній роботі з різними категоріями „важких у виховному розумінні” дітей, наданні їм педагогічної допомоги в кожному конкретному випадку.

У шостому розділі„Розвиток ідеї педагогічної реабілітації „важких” дітей у сучасних умовах реформування освіти” – представлено реабілітаційну педагогіку як перспективну галузь педагогічної науки та проаналізовано провідні напрями і тенденції подальшого розвитку реабілітаційної діяльності соціальних інститутів з різними категоріями дітей у сучасних умовах.

Виходячи з існуючих видів реабілітаційної діяльності (медична, соціальна, професійно-трудова, правова, психологічна, педагогічна, фізична), кожен з яких передбачає використання системи адекватних методів і засобів, узагальнено її сучасні провідні напрями, зокрема:

    • реабілітаційна робота з дітьми, які мають вади психофізичного розвитку: здійснюється в умовах навчально-реабілітаційних центрів (Львівський центр „Левеня” для дітей з порушеннями зору; Хортицький багатопрофільний НРЦ; Івано-Франківський НРЦ на базі спеціальних загальноосвітніх шкіл № 1 і № 2 та реабілітаційно-педагогічний центр, заснований з ініціативи батьків дітей-інвалідів; багатопрофільний НРЦ для дітей з особливостями психофізичного розвитку Кам’янець-Подільської спеціальної загальноосвітньої школи-інтернату для дітей зі зниженим слухом; Сумський центр медико-соціальної та трудової реабілітації дітей-інвалідів з ураженням нервової системи; Миколаївський центр ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів „Надія”; РЦ „Джерело” м. Львова; РЦ „Веселка” м. Донецька), експериментальних закладів („Школа життя” для аутичних дітей м. Києва; соціально-реабілітаційний навчальний заклад „Дитяча надія” при лабораторії педагогічних інновацій Інституту педагогіки АПН України), клубів (клуб „Спілкування” м. Жовті Води; клуб „Довіра” м. Новомосковська; клуб „Фенікс” м. Павлограда; клуб „Школа матері” м. Кривий Ріг), товариств (Товариство батьків дітей, які хворі на цукровий діабет „Буратіно” м. Тернополя), громадських організацій (громадська організація інтелігенції м. Києва „Київ – рідний дім”), центрах залучення дітей з проблемами розвитку та збереженим інтелектом до звичайних груп і класів („Паросток” м. Києва);

    • реабілітаційна робота з