LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Держава та право. Юридичні науки → Теоретичні та практичні засади реабілітаційної діяльності виправно-виховних закладів в Україні (XIX - початок XX ст.)

дітьми-сиротами і тими, хто залишився без батьківського піклування: проводиться в реабілітаційних центрах („Смарагдове місто” м. Святогорська);

  • реабілітаційна робота з дітьми-правопорушниками: має місце в навчальних закладах соціальної реабілітації (функціонує 11 шкіл соціальної реабілітації для дітей віком 11-14 років і 3 професійних училища соціальної реабілітації для дітей віком 15-18 років);

  • реабілітаційна робота з важковиховуваними дітьми: здійснюється у реабілітаційних центрах („Пілігрим” на базі ЗОШ № 18 м. Маріуполя; Київський євангельський центр соціальної реабілітації занедбаних дітей „Християнська надія”; психолого-педагогічний центр „Дар” для дезадаптованих дітей м. Запоріжжя);

  • реабілітаційна робота з астенічними, хворими дітьми: практично реалізується через мережу санаторних шкіл-інтернатів (67 закладів) і санаторних шкіл (48 закладів).

    Проведене дослідження дало змогу сформулювати провідні тенденції подальшого розвитку реабілітаційної діяльності з різними категоріями дітей у сучасних умовах: удосконалення термінологічного поля реабілітаційної педагогіки та реабілітаційної діяльності соціальних інститутів; запровадження широкого спектру заходів, форм, методів превентивного впливу на неповнолітніх; розробка навчально-методичного забезпечення (навчальних планів, програм, підручників, посібників) та вдосконалення форм підготовки педагогів-реабілітологів; посилення виховної ролі соціальних інститутів у подоланні аберацій поведінки й розвитку неповнолітніх; залучення широкої громадськості до організації реабілітаційно-педагогічної роботи з різними категоріями дітей.


    ВИСНОВКИ


    У дисертації наведено теоретичне узагальнення і нове вирішення проблеми реабілітаційно-педагогічної роботи з „важкими у виховному розумінні” дітьми в Україні XIX-початку XX ст., суть якої полягає в розкритті теоретико-практичних засад, виявленні та науковому обґрунтуванні етапів, провідних тенденцій становлення й розвитку реабілітаційної діяльності вітчизняних виправно-виховних закладів досліджуваного періоду.

    Проведене дослідження дозволило дістатися таких висновків:

  • Визначено „термінологічне поле” досліджуваної проблеми, що включає поняття і номени, які використовуються для позначення того чи іншого виправно-виховного закладу, конкретизують учасників процесу виправного виховання, указують на принципи функціонування виправно-виховних закладів, пов’язані з використанням методів виховання в практиці виправно-виховних закладів, уособлюють поєднання різних підходів до організації виправного виховання, застосовуються для встановлення факторів формування особистості дитини та прорахунків у вихованні дітей.

  • Розкрито витоки ідеї педагогічної реабілітації в історії зарубіжної педагогічної думки та простежено її еволюцію від філантропізму (провідниками цих ідей вважаються відомі філантропи минулого Й. Базедов, Х. Вольке, Х. Гутс-Мутс, Х. Зальцман, І. Кампе, А. Нимейер, Ф. фон Рохов, Е. Трапп та ін., погляди яких були втілені у практику керованих ними філантропінів), практики авторських та експериментальних педагогічних закладів (до таких осередків можна віднести дитячі установи Ф. Фребеля й М. Монтессорі, заклади Й. Песталоцці, школу Б. Отто поблизу Берліна, трудові школи Дж. Дьюї, Г. Манна, Р. Зейделя і Г. Кершенштейнера, школу „Вулик” С. Фора, сирітський будинок „Прево” П. Робена, школу „Соціальне майбутнє” М. Верне, „Школу життя, через життя” О. Декролі, нові школи А. Феррьєра та багато інших) до діяльності західноєвропейських і північно-американських виправно-виховних закладів досліджуваного періоду (у тому числі „Паркхорст”, „Редхілл” (Англія), „Меттре” (Франція), „Рауше Хаус”, „Хагенау”, „Золінген”, „Ам-Урбан” (Німеччина), Аасбурзька колонія і „Рангвіль” (Швейцарія), „Тофтес Гейв” і „Ульфшнасон” (Норвегія), „Нідерландська Меттре” (Голландія), „Республіка молоді” В. Джорджа (Америка)).

    3. Установлено і схарактеризовано внесок зарубіжних (Я. Коменський, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо та ін.) та вітчизняних (О. Духнович, С. Єфремов, М. Корф, С. Русова та ін.) педагогів, юристів (Ю. Майер, А. Травіс, Хальді), лікарів (П. Бутковський, В. Гіляровський, В. Кащенко, І. Сікорський та ін.), громадських діячів (М. Грушевський, М. Драгоманов, І. Стешенко та ін.) у розробку теоретичних засад реабілітаційної діяльності вітчизняних виправно-виховних закладів XIX-початку XX ст., що полягав у визначенні значення, сутності, функцій, напрямів та умов реабілітаційної діяльності виправно-виховних закладів; розробці змісту, методів, форм організації виправного виховання різних категорій дітей та доведенні ролі соціальних інститутів у попередженні дитячої бездоглядності й безпритульності; обґрунтуванні ролі батьків у профілактиці соматичної депривації та розвитку адаптивних можливостей дитини, визначенні ролі педагогічної культури батьків як засобу попередження відхилень у поведінці й розвитку дітей, встановленні негативного впливу дидактогенних факторів на виникнення аберацій у поведінці й розвитку школярів, посиленні ролі рідної мови в загальному розвитку підростаючого покоління, класифікації різних категорій „важких у виховному розумінні” дітей.

    Узагальнені матеріали з’їздів та конгресів (з’їзди представників російських та українських виправно-виховних закладів, III міжнародний конгрес домашнього виховання, I міжнародний педологічний конгрес, Всеросійський з’їзд земських діячів з піклування про підкинутих дітей, I всеслов’янський з’їзд суспільного оздоровлення, міжнародний конгрес з морального виховання, загальноукраїнський регіональний педагогічний з’їзд та ін.) також засвідчили конкретні кроки і діячів освіти XIX-початку XX ст. щодо розробки теоретичних положень, ідей, висновків з досліджуваної проблеми.

    4. Обґрунтовано етапи становлення та розвитку реабілітаційної діяльності виправно-виховних закладів в Україні XIX-початку XX ст. Перший етап (перша половини XIX ст.) – опікунський – характеризувався виникненням форм державного і громадського піклування про різні категорії „важких у виховному розумінні” дітей, відкриттям губернських приказів суспільної опіки, запровадженням „міського” виховання, розбудовою мережі виховних будинків і сирітських притулків, передачею дітей на виховання в „державні селища” селянам „доброї поведінки” за встановлену платню і пільги, створенням IV відділення Власної Його Імператорської Величності канцелярії, в обов’язки якого входило піклування про знедолених дітей без урахування статі, станової приналежності й віросповідання, надання їм морально-релігійної й початкової освіти, музичного і фізичного виховання.

    Другий етап (друга половина XIX ст.) – лікувально-педагогічний, – якому було притаманне: подальший розвиток державного піклування про знедолених дітей в Україні завдяки виникненню общин і земств; покращення діяльності притулків для дітей-підкидьків, оскільки для завідування цими установами запрошуються лікарі (Катеринославський, Одеський і Харківський притулки), використовуються спеціально пристосовані приміщення (Одеський притулок), керівництво притулками


  •