LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Держава та право. Юридичні науки → Теоретичні та практичні засади реабілітаційної діяльності виправно-виховних закладів в Україні (XIX - початок XX ст.)

піклується про постійне збільшення кількості годувальниць, у ході патронату посилюється медичний контроль, запроваджується відкритий прийом дітей, а термін утримання в притулках дітей обмежується 3-7 днями (Київський, Одеський, Херсонський притулки); посилення ролі благодійних і громадських товариств у зміцненні здоров’я хворих дітей; виникнення необхідності у зміцненні психосоматичного здоров’я підростаючого покоління шляхом відкриття різного роду літніх канікулярних, лікувальних колоній, санаторних шкіл та їх модифікацій, що зумовлено поширенням серед учнівства явища малоздібності внаслідок хворобливих та астенічних станів, а також дидактогенних чинників; доведення лікарями (П. Бутковським, В. Гіляровським, В. Кащенком та І. Сікорським) необхідності поєднання медико-педагогічної діагностики і соціального оздоровлення сиріт, бездоглядних і безпритульних дітей; діагностування соціальної дезадаптації неповнолітніх за медико-педагогічними критеріями (розумова відсталість, моральна занедбаність та ін.); виникнення і становлення лікувальної педагогіки як синтезу медико-терапевтичних і навчально-виховних прийомів, метою яких є виправлення характеру та особистості дитини в цілому; виділення груп здоров’я серед учнів освітніх закладів; розробка гігієнічних рекомендації щодо організації навчально-виховного процесу в освітніх закладах; введення в педагогічний процес таких обов’язкових предметів, як гімнастика, ігри, прогулянки.

Третій етап (початок XX ст.) – соціально-педагогічний – визначається як етап інтенсивного розвитку теоретико-практичних засад реабілітаційної діяльності вітчизняних виправно-виховних закладів. На цьому етапі набувають поширення явища соціального сирітства, масової безпритульності та бездоглядності неповнолітніх, що зумовило надання методичної допомоги різноманітним організаціям у виробленні примірних статутів, форм і методів допомоги знедоленим дітям; виділяється об’єкт піклування і визначаються відповідальні за опіку; здійснюється пошук джерел фінансування суспільного піклування, регламентація діяльності приватних благодійних організацій; вирішуються питання кадрового забезпечення організації навчально-виховного процесу в притулках, виховних будинках, колоніях та інших закладах суспільного піклування.

5. Схарактеризовані певні нормативно-правові документи в галузі громадського піклування про знедолених дітей в Україні XIX-початку XX ст.:

  • сприяли виділенню процедури судочинства у справах неповнолітніх із загального судочинства;

  • регламентували зміст, форми, методи реабілітаційно-педагогічної роботи з різними категоріями дітей з урахуванням прийнятої в Російській імперії вікової періодизації дитинства (періоду повної неосудності від народження до 10-річного віку, відносної неосудності від 10 до 14-річного віку та пом’якшених покарань для дітей від 14 до 21-річного віку);

  • зумовлювали специфіку діяльності соціальних інститутів з охорони і захисту прав сиріт, безпритульних, жебраків, волоцюг, соціально і педагогічно занедбаних дітей та інших категорій;

  • координували дії громадських організацій і благодійних товариств з надання дітям безпосередньої (у ході судового засідання) та опосередкованої (з залученням піклувальних товариств) допомоги, чим забезпечували значний внесок у профілактику первинних і рецидивних правопорушень неповнолітніх.

  • Узагальнений набутий досвід педагогічної реабілітації різних категорій „важких у виховному розумінні” дітей у вітчизняній педагогічній думці означеного періоду дозволив презентувати:

    • зміст (морально-релігійне, розумове, трудове виховання і фізичний розвиток дітей) та особливості функціонування вітчизняних виправно-виховних закладів (підпорядкування міністерству внутрішніх справ, невелика кількість вихованців, сімейний підхід до організації виправного виховання, орієнтація на самообслуговування, самоорганізацію, освітню і професійну підготовку до самостійного життя в майбутньому);

    • діяльність філантропів зі створення необхідних умов для розвитку кожної дитини, активізації потенційних творчих здібностей вихованців;

    • організацію реабілітаційної діяльності виправно-виховних закладів північно-східних (Харківська, Чернігівська), центральних (Київська, Подільська, Полтавська) та південних (Таврійська, Херсонська, Катеринославська) губерній України з урахуванням регіонального компоненту;

    • заходи щодо зміцнення психосоматичного здоров’я астенічних, хворобливих учнів, які реалізовувались у літніх та лікувальних колоніях, лісових та санаторних школах.

    7. Схарактеризовано розвиток ідеї педагогічної реабілітації „важких” дітей у сучасних умовах реформування освіти України.

    7.1. Представлено реабілітаційну педагогіку як перспективну галузь педагогічної науки та визначено напрями реабілітаційної діяльності соціальних інститутів (реабілітаційна робота з дітьми, які мають вади психофізичного розвитку; реабілітаційна робота з дітьми-сиротами і тими, хто залишився без батьківського піклування; реабілітаційна робота з дітьми-правопорушниками; реабілітаційна робота з важковиховуваними дітьми; реабілітаційна робота з астенічними, хворими дітьми).

    7.2. Сформульовано провідні тенденції подальшого розвитку реабілітаційної діяльності з різними категоріями дітей у сучасних умовах: удосконалення термінологічного поля реабілітаційної діяльності соціальних інститутів та реабілітаційної педагогіки; запровадження широкого спектру заходів, форм та методів превентивного впливу на неповнолітніх; розробка навчально-методичного забезпечення (навчальних планів, програм, підручників, посібників) та вдосконалення форм підготовки педагогів-реабілітологів; посилення виховної ролі соціальних інститутів у подоланні аберацій поведінки й розвитку неповнолітніх; залучення широкої громадськості до організації реабілітаційно-педагогічної роботи з різними категоріями дітей.

    Проведене дослідження не вичерпує всіх проблем, пов’язаних з реабілітаційною діяльністю виправно-виховних закладів в Україні XIX-початку XX ст. Серед перспективної тематики подальшого науково-педагогічного дослідження проблеми визначено: вивчення теорії та практики реабілітаційної роботи дитустанов в Україні (20-40-і роки XX ст.), становлення і розвиток реабілітаційної педагогіки протягом другої половини XX-початку XXI ст., вивчення досвіду комплексної медико-педагогічної реабілітації астенічних дітей в умовах санаторних шкіл України, теорія та методика реабілітаційно-педагогічної роботи з дітьми, схильними до відхилень поведінки, теорія та методика реабілітаційно-педагогічної роботи з дітьми, які мають утруднення в навчально-пізнавальній діяльності, теорія та методика реабілітаційно-педагогічної роботи з соціально дезадаптованими дітьми та ін.


    Основний зміст дисертації відображено в таких публікаціях:

    I. Монографії, навчальні посібники:


  • Шпак В.П. Реабілітаційна діяльність зарубіжних і вітчизняних виправно-виховних закладів у XIX-на початку XX ст.: Монографія. – Полтава: АСМІ, 2005. – 332 с.

  • Шпак В.П.


  •