LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Держава та право. Юридичні науки → Теоретичні та практичні засади реабілітаційної діяльності виправно-виховних закладів в Україні (XIX - початок XX ст.)

Загальний обсяг роботи становить 500 сторінок, із них основного тексту – 419 сторінок. Список використаної літератури охоплює 910 найменувань.


ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ


У вступі обґрунтовано актуальність проблеми дослідження, визначено хронологічні межі, ступінь опрацювання теми, об’єкт, предмет, мету, викладено провідні положення концепції дослідження, його завдання та методологічні засади, розкрито наукову новизну, теоретичне і практичне значення одержаних результатів, окреслено джерельну базу, сформульовано висновки про апробацію та впровадження результатів дослідження, визначено особистий внесок здобувача у працях, написаних у співавторстві.

У першому розділі – „Термінологічне поле” реабілітаційної діяльності світових і вітчизняних виправно-виховних закладів XIX-початку XX ст.” – схарактеризовано основні дефініції, що використовувались у реабілітаційній діяльності вітчизняних виправно-виховних закладів XIX-початку XX ст. До уваги було взято три групи лексичних засобів, які (у широкому розумінні) утворюють „термінологічне поле” педагогічної науки: терміни в точному розумінні слова, номени або номенклатурні позначення, які виконують виключно номінативну функцію, і поняття, які лише частково належать до педагогічної науки. Це дозволило здійснити класифікацію термінів досліджуваної проблеми відповідно до таких груп термінів: 1) поняття і номени, які використовуються для позначення того чи іншого виправно-виховного закладу; 2) поняття і номени, які конкретизують учасників процесу виправного виховання; 3) поняття і номени, які вказують на принципи функціонування виправно-виховних закладів; 4) поняття і номени, пов’язані з використанням методів виховання в практиці виправно-виховних закладів; 5) поняття і номени, які уособлюють поєднання різних підходів до організації виправного виховання; 6) поняття і номени, які використовуються для позначення факторів формування особистості дитини; 7) поняття і номени, які застосовуються для визначення прорахунків у вихованні дітей.

У дисертації встановлено, що для позначення виправно-виховних закладів XIX-початку XX ст. здебільшого застосовувалися такі поняття і номени: 1) іноземного походження, які згодом поповнили вітчизняну педагогічну термінологію за аналогією змісту („виховний будинок”, „сирітський притулок”, „індустріальна школа” та ін.); 2) запозичені шляхом дослівного відтворення („азілій”, „реформаторій”, „сетлмент”); 3) які не мали аналогів серед вітчизняних виправно-виховних закладів („будинок дитини” М. Монтессорі, філантропін, „трудова школа” Г. Кершенштейнера, „соціальна школа” Дж. Дьюї, „школа „Вулик” С. Фора та ін); 4) пов’язані з організаційними формами навчання і виховання („маннгеймська система навчання”, „ельберфельдська система”); 5) що своїм походженням зобов’язані певним країнам у силу регіональної специфіки та соціальної структури населення („кораблі-притулки” в Англії та Італії, „республіки молоді” у Північно-Американських Сполучених Штатах, „школи для ледарів”, „школи для обідранців” в Англії, „амбулаторні школи” в Данії, „жеденівські сільськогосподарські притулки” в Росії, „школа біля воріт лікарні” в Україні та ін.); 6) які займали проміжне положення між пенітенціарними і педагогічними закладами („дитячі суди”); 7) які органічно поєднували виправно-виховну роботу зі зміцненням фізичного стану дітей („школи просто неба”, „лісові школи”, „лікувальні колонії”, „санаторні колонії”, „екскурсійні колонії”, „канікулярні колонії”, „напівколонії”, „літні шкільні колонії”, „класи зі зниженою температурою повітря”, „класи на відкритому повітрі”, „школи на даху”).

Для конкретизації учасників процесу виправного виховання протягом досліджуваного періоду використовувалися такі основні дефініції, як „філантропи”, „дитячі педелі”, „контр-метри”, „батьки сімейств”, „старші брати”, „дитячі судді”, „фостерні сім’ї”.

Позначенню принципів реабілітаційної діяльності зарубіжних і вітчизняних виправно-виховних закладів XIX-початку XX ст. відповідали „павільйонний” і „конгрегатний” принципи, а також принципи „шкільних класів”, „спеціального” та „загального” патронату, „закритого” і „відкритого” піклування.

Серед понять і номенів, пов’язаних з використанням методів виховання в практиці виправно-виховних закладів набули поширення такі: 1) методи покарання („покарання за типом природного наслідку”, „тілесні покарання”, „догана”, „позбавлення відпустки”, „позбавлення побачення з рідними”, „робота в позаурочний час”, „позбавлення матрацу та ковдри”, „низька оцінка за поведінку”, „переведення до нижчого розряду”, „навіювання”, „передача суду”, „зауваження”, „позбавлення місця за столом у їдальні”, „запис у „чорну книгу”, „запис у „шкільний щоденник”, „догана в „колі” у суботній вечір” та ін.); 2) методи заохочення („емоційне схвалення успіхів”, „максимально можливе розширення нахилів і здібностей”, „знаки відмінності”, „запис в особливі зошити”, „видача робітничої платні”, „улаштування прогулянок за межі закладу”, „відпустка до рідних”, „переведення до вищого розряду”, „довіра”, „дострокове звільнення”, „збільшення грошової допомоги після звільнення”, „спільне оцінювання поведінки”, „право на роботу в майстернях закладу на власну користь”, „право носити у святкові дні власний одяг і взуття” та ін.).

Поняття і номени, які уособлювали поєднання різних підходів до організації виправного виховання протягом досліджуваного періоду, набули поширення у вихованні з його широким і різнобічним змістом („виховання домашнє”, „приватне” і „державне”), у піклуванні, яке мало виключно станове значення, а також у виправному вихованні, підходи до реалізації якого деталізовані в працях Дж. Локка, Ж.-Ж. Руссо, В. Одоєвського, П. Редкіна та інших педагогів.

Для позначення факторів формування особистості дитини, як свідчить проведене дослідження, використовувалися поняття і номени, які ввійшли в активну лексику завдяки доробку В. Бєлінського („виховання” і „зовнішні обставини”), О. Герцена („кліматологічний характер виховання”), П. Лесгафта („єдність психічного і фізіологічного”, „вплив середовища та вправ”), Д. Писарєва („відповідальність батьків”), К. Ушинського („пріоритетна роль виховання”), М. Чернишевського („залежність розвитку людської природи від умов праці, побуту та виховання”).

Поняття ж і номени, які отримали теоретичне обґрунтування у працях О. Радищева („помилки виховання”), Ж.-Ж. Руссо („афективні відчуття”, „примхи” і „свавілля”), В. Стоюніна („сімейне безладдя”, „хибне виховання”, „надмірна суворість” і „замкнутість батьків”), М. Чернишевського („дурні школи”, „сувора педагогічна система”, „опрусачений дух школи”, „мордування дітей”, „середньовічне потворство”, „машинна дресура”) застосовувалися для позначення прорахунків у вихованні дітей.

Особливу увагу в дисертації приділено визначенню лексико-семантичного значення основних категорій досліджуваної проблеми, зокрема, „реабілітація” (відновлення здібностей до нормальної поведінки і розвитку), „реабілітаційна діяльність” (комплексна діяльність з відновлення в дітей