LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Держава та право. Юридичні науки → Теоретичні та практичні засади реабілітаційної діяльності виправно-виховних закладів в Україні (XIX - початок XX ст.)

здібностей до нормальної поведінки і розвитку шляхом цілісної організації їх життєдіяльності), „виправно-виховні заклади” (установи, у яких здійснювалася реабілітаційна діяльність з різними категоріями „важких у виховному розумінні” дітей), „піклування” (прояв громадської турботи про „важких у виховному розумінні” дітей).

Проведене дослідження дозволило встановити, що більшість з поширених протягом окресленого хронологічного періоду термінів отримали теоретичне обґрунтування в працях таких відомих педагогів і громадських діячів минулого, як Я. Коменський, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо, В. Бєлінський, І. Бецькой, О. Герцен, М. Добролюбов, П. Лесгафт, М. Новиков, В. Одоєвський, П. Пестель, М. Пирогов, Д. Писарєв, О. Радищев, П. Рєдкін, В. Стоюнін, К. Ушинський, М. Чернишевський, М. Шелгунов, Ф. Янкович та ін.

Таким чином, визначення і конкретизація „термінологічного поля” досліджуваної проблеми сприяла виявленню специфіки реабілітаційної діяльності вітчизняних виправно-виховних закладів XIX-початку XX ст., виокремленню вікового діапазону осіб, найбільш сприйнятливих до зовнішніх педагогічних впливів, а також установленню типових проявів відхилень у поведінці й розвитку „важких у виховному розумінні” дітей.

У другому розділі„Витоки ідеї педагогічної реабілітації в історії зарубіжної педагогічної думки (VIII-початок XX ст.)” – розглядається ідея філантропізму як основа реабілітаційної діяльності зарубіжних виправно-виховних закладів, дається загальна характеристика реабілітаційної діяльності зарубіжних авторських шкіл та експериментальних педагогічних закладів, розкривається специфіка організації реабілітаційної роботи з „важкими у виховному розумінні” дітьми в Західній Європі та Північно-Американських Сполучених Штатах.

Аналіз наукових розвідок сучасних дослідників (М. Дмитрієнко, К. Кузьміна, Л. Лавриненка, А. Нарадько, Т. Омельченко, В. Ринькова, А. Свердлової, А. Соколова, Б. Сутиріна, О. Ясь) дозволяє простежити еволюцію благодійності від церковно-християнської до приватно-громадської, яку небезпідставно можна вважати фундаментом реабілітаційної діяльності перших виправно-виховних закладів досліджуваного періоду. У зв’язку з цим увагу акцентовано на творчій спадщині Й. Базедова, Х. Вольке, Х. Гутс-Мутса, Х. Зальцмана, І. Кампе, А. Німейера, Ф. фон Рохова, Е. Траппа, які прагнули до теоретичного обґрунтування ідеї реабілітаційно-педагогічної роботи з різними категоріями дітей в умовах відкритих ними філантропінів. Пріоритетним у діяльності цих закладів було впровадження прогресивних форм і методів навчання й виховання дітей, посилення уваги до їх фізичного розвитку, застосування мануальної праці з метою підготовки до майбутнього трудового життя, формування морально-етичних норм і духовних цінностей на ґрунті релігійного виховання.

У процесі дослідження встановлено, що подальший розвиток і більш виражений характер ідеї філантропізму отримали в зарубіжних авторських та експериментальних педагогічних закладах. Зазначимо, що у витоків цієї справи стояли Ж. Ітар, М. Монтессорі, Й. Песталоцці та Ф. Фребель, які першими на науковому рівні обґрунтували залежність розвитку розумових здібностей і психологічних властивостей дітей від умов соціального середовища і довели можливість ліквідації аберацій у їхній поведінці та розвитку шляхом тривалих і систематичних педагогічних впливів. Висловлені ними ідеї були підтримані та впроваджені в практику авторських та експериментальних закладів, до яких належали „сільські виховні будинки” Літца (у Гаубинді, Ільзенбурзі, замку Біберштейн) і Штольпе (на озері Ванн), „шкільна община” Буггартен поблизу Берліна, „будинок життя” П. Тільса в Ельберфельді, „вільна шкільна община” у Вікерсдорфі, школа Б. Отто поблизу Берліна, школа Е. Гауфе, клейморська школа в Англії, тетфільдська „школа на природі”, школа С. Редді в Абботсгольмі, школа Бедлея у Бідельсі, чіказька школа Дж. Дьюї, школа Г. Манна у Нью-Йорку, „трудові школи” Р. Зейделя і Г. Кершенштейнера, „сирітський будинок „Прево” П. Робена, „школа „Соціальне майбутнє” М. Верне, „школа „Вулик” С. Фора, школа Фіндлея, школа О. Декролі, школа А. Ферьєра, школа Л. Геммерліна в Бексі, школа Демолена.

Установлено також, що більш широке розповсюдження ідеї філантропізму отримали у виправно-виховних закладах Західної Європи та Північно-Американських Сполучених Штатів. У той же час характер реабілітаційної діяльності зарубіжних виправно-виховних закладів, окрім спільних рис, мав і такі особливості, які зумовлювалися національною своєрідністю, географічними відмінностями та чинним кримінальним законодавством кожної з цих країн. Найбільш зразковими серед них були: в Англії – притулки Т. Бернардо, азілії капітана Брентона, колонії „Паркхорст”, „Редхілл-Саррей”, „Степней Хаус”, Ільфордська; у Франції – колонія „Рокетт”, „Центральний виховний і робітничий заклад” у Мельоні, колонія в Бордо, колонія „Меттре”; у Німеччині – „Прядильний будинок” у Нюрнберзі, колонії „Ам-Урбан”, „Рауше Хаус”, „Хагенау”, „Золінген”; в Америці – „Республіка молоді” В. Джорджа, „Будинки для хлопчиків-продавців газет”. До того ж, Німеччину можна вважати піонером у запровадженні з 1547 р. мережі сирітських будинків, а з 1859 р. – лісових шкіл, серед яких усесвітнє визнання здобула Шарлоттенбурзька лісова школа (1904 р.).

Виявлено, що в окремих західноєвропейських країнах (Австро-Угорщина, Норвегія, Данія, Швеція) перевага надавалася приватним і невеликим (за кількістю вихованців) виправно-виховним закладам, у той час, як у Бельгії функціонували лише заклади державної власності. Якщо в Португалії був лише 1 виправно-виховний заклад, то в Голландії мали місце 3 землеробські колонії та 270 притулків. Це пояснювалося регіональною специфікою організації реабілітаційної роботи з окремими категоріями „важких у виховному розумінні” дітей, наприклад: існуванням у Данії амбулаторних шкіл, запровадженням у Швеції соціального інституту “дитячих педелів”, підсиленою увагою у Швейцарії до порушень психосоматичного здоров’я підростаючого покоління.

У ході системно-генетичного аналізу історико-педагогічної літератури встановлено, що провідну роль у генезисі зарубіжних виправно-виховних закладів відігравали благодійні організації й товариства, а також відомі на той час громадські діячі Бекер, Т. Бернардо, капітан Брентон, Гіль, Гуссель, М. Карпентер, лорд Нортон, С. Тернер, лорд Шефсбері (Англія), абат Арну, граф Гаспарен, Ф. Демец, Б. де Куртейль, Ф. Марбо, маркіз д’ Оссонвіль, Т. Руссель (Франція), Й. Віхерн, Ф. Кіндерман, Л. Плясс (Німеччина).

Таким чином, кожна з зарубіжних країн мала добре організовані установи з виправного виховання та достатній досвід реабілітаційної роботи. Вивчення та інтерпретація їх прогресивних здобутків були використані в Україні досліджуваного періоду для організації реабілітаційної діяльності з різними категоріями „важких у виховному розумінні” дітей та розбудови вітчизняної системи виправно-виховних закладів.

У третьому розділі„Теоретичні засади реабілітаційної діяльності вітчизняних виправно-виховних закладів