LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Держава та право. Юридичні науки → Теоретичні та практичні засади реабілітаційної діяльності виправно-виховних закладів в Україні (XIX - початок XX ст.)

XIX-початку XX ст.” – обґрунтовано та схарактеризовано етапи і провідні тенденції реабілітаційної діяльності виправно-виховних закладів в Україні XIX-початку XX ст., визначено внесок українських педагогів у розробку теоретичних положень реабілітаційної роботи з дітьми, які мають відхилення поведінки й розвитку, систематизовано матеріали з’їздів та конгресів діячів освіти з проблеми подолання аберацій у поведінці й розвитку дітей.

На основі аналізу історико-педагогічних, архівних джерел, з урахуванням суспільно-політичних, соціально-економічних, організаційно-педагогічних зрушень визначено етапи становлення та розвитку реабілітаційної діяльності виправно-виховних закладів в Україні досліджуваного періоду. Перший етап (перша половина XIX ст.) – опікунський – характеризувався виникненням форм державного і громадського піклування про різні категорії „важких у виховному розумінні” дітей, відкриттям губернських приказів суспільної опіки, запровадженням „міського” виховання, розбудовою мережі виховних будинків і сирітських притулків, передачею дітей на виховання в „державні селища” селянам „доброї поведінки” за встановлену платню і пільги; створенням IV відділення Власної Його Імператорської Величності канцелярії, в обов’язки якого входило піклування про знедолених дітей без урахування статі, станової приналежності й віросповідання, надання їм морально-релігійної й початкової освіти, музичного і фізичного виховання.

Другий етап (друга половина XIX ст.) – лікувально-педагогічний, якому притаманне: державне піклування про знедолених дітей в Україні, виникнення общин і земств; покращення діяльності притулків для дітей-підкидьків, залучення для завідування цими установами лікарів (Катеринославський, Одеський і Харківський притулки), використання спеціально пристосованих приміщень (Одеський притулок), постійне збільшення кількості годувальниць, посилення медичного контролю, запровадження відкритого прийому дітей (Київський, Одеський, Херсонський притулки); посилення ролі благодійних і громадських товариств у зміцненні здоров’я астенічних дітей; відкриття різного роду літніх канікулярних, лікувальних колоній, санаторних шкіл та їх модифікацій; доведення лікарями (П. Бутковським, В. Гіляровським, В. Кащенком та І. Сікорським) необхідності поєднання медико-педагогічної діагностики і соціального оздоровлення сиріт, бездоглядних і безпритульних дітей; запровадження діагностування соціальної дезадаптації за медико-педагогічними критеріями (розумова відсталість, моральна занедбаність та ін.); розвиток лікувальної педагогіки як синтезу медико-терапевтичних і навчально-виховних прийомів, метою яких є виправлення характеру та особистості дитини в цілому; створення груп здоров’я серед учнів освітніх закладів; розробка гігієнічних рекомендацій щодо організації навчально-виховного процесу в освітніх закладах; обов’язкове включення гімнастики, ігор, прогулянок до педагогічного процесу.

Третій етап (початок XX ст.) – соціально-педагогічний – визначається як етап інтенсивного розвитку теоретико-практичних засад реабілітаційної діяльності вітчизняних виправно-виховних закладів. Саме на цьому етапі набувають поширення явища соціального сирітства, масової безпритульності та бездоглядності неповнолітніх, що зумовило надання методичної допомоги різноманітним організаціям щодо вироблення примірних статутів, форм і методів підтримки знедолених дітей, виділення об’єкту піклування і визначення відповідальних за опіку, пошук джерел фінансування суспільного піклування, регламентацію діяльності приватних благодійних організацій, вирішення питань кадрового забезпечення організації навчально-виховного процесу в притулках, виховних будинках, колоніях та інших закладах суспільного піклування.

У дисертації доведено, що після Я. Коменського проблема виявлення та усунення аберацій у поведінці й розвитку дітей отримала подальше обґрунтування в працях В. Бєлінського, О. Герцена, М. Добролюбова, П. Лесгафта, М. Пирогова, Д. Писарєва, М. Шелгунова та ін.

З’ясовано, що внесок зарубіжних та українських педагогів, лікарів, громадських діячів, юристів досліджуваного періоду полягав у:

  • визначенні сутності, значення, функцій, напрямів та умов реабілітаційної діяльності виправно-виховних закладів (Дж. Говард, О. Декролі, Дж. Дьюї, М. Монтессорі, Б. Отто, Ф. Фребель та ін.);

  • розробці змісту, методів, форм організації виправного виховання різних категорій дітей та доведенні ролі соціальних інститутів у попередженні дитячої бездоглядності й безпритульності (О. Барвінський, П. Блонський, М. Гернет, М. Гришаков, О. Зак, О. Залужний, Л. Кайданова, М. Левітіна, А. Свидницький, І. Франко, С. Черкасенко, С. Шацький);

  • обґрунтуванні значення догляду батьків у профілактиці соматичної депривації та розвитку адаптивних можливостей дитини (О. Духнович, П. Куліш, П. Юркевич);

  • визначенні ролі педагогічної культури батьків як засобу попередження відхилень поведінки й розвитку дітей (Г. Врецьона, І. Стешенко, К. Ушинський, Т. Шевченко);

  • встановленні негативного впливу дидактогенних факторів на виникнення аберацій у поведінці й розвитку школярів (П. Грабовський, М. Коцюбинський, К. Лебединцев, М. Пирогов, С. Русова, Л. Українка);

  • посиленні ролі рідної мови в загальному розвитку підростаючого покоління (С. Васильченко, М. Грушевський, М. Драгоманов, С. Єфремов, М. Корф, Т. Лубенець, М. Костомаров, І. Нечуй-Левицький, Я. Чепіга, М. Шашкевич);

  • класифікації різних категорій „важких у виховному розумінні” дітей (Ф. Ашер, Ж. Демор, М. Єгурнов, П. Каптерєв, В. Кащенко, П. Лесгафт, А. Нечаєв, І. Сікорський, Ю. Майер, А. Травіс, Хальді, Штрюмпель).

У ході наукового пошуку доведено, що в обґрунтуванні теоретичних засад реабілітаційної діяльності з „важкими у виховному розумінні” дітьми провідну роль відігравали також з’їзди і конгреси діячів освіти, представників вітчизняних виправно-виховних закладів, на яких обговорювалися такі загальні питання: визначення характеру закладів і контингенту вихованців; удосконалення виправних закладів і розробка виховних прийомів, пошук засобів щодо зміцнення матеріального становища існуючих закладів та відкриття нових; установлення порядку проведення судочинства над малолітніми, попереднього випробовування новоприбулих; навчання грамоти і ремесел; надання вихованцям відпусток; використання „тілесних покарань”; виключення вихованців із закладів та їх умовне звільнення; організація патронату над вихованцями після конфірмації тощо.

Таким чином, аналіз творчої спадщини видатних зарубіжних і вітчизняних педагогів, громадських діячів, лікарів, юристів досліджуваного періоду, вивчення матеріалів з’їздів і конгресів діячів освіти, архівних документів свідчить про інтенсивний розвиток теоретичних засад реабілітаційної діяльності виправно-виховних закладів в Україні XIX-початку XX ст.

У четвертому розділі„Законодавчі основи реабілітаційної діяльності вітчизняних виправно-виховних закладів XIX-початку XX ст.” – проаналізовано