LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Держава та право. Юридичні науки → Територіальний устрій та місцеве самоврядування Республіки Польща (1945 - 2000 рр.)

територіальне самоврядування” від 8 березня 1990 р. виходить з конструкції, котра визначає домінуючою компетенцію гміни у вирішенні публічних питань локального характеру, хоча і робить це побіжно.

Щодо поділу компетенції між гміною і урядовою адміністрацією, то він був проведений неналежним чином, а фактична децентралізація влади мала обмежений обсяг. Багато питань локального характеру залишилося у віданні центральної адміністрації, воєвод і районів.

Отже реформи 1954 р. та 1972-75 рр. дали можливість визначити базові характеристики територіальних одиниць, провести їх уніфікацію та посилили самоврядні тенденції на рівні регіону. Проте позитивні аспекти у здійсненні самоврядних перетворень зводилися майже нанівець відсутністю чіткого розмежування компетенції між органами самоврядування та центральної адміністрації.

У розділі 3. “Місцеве самоврядування в Республіці Польщі” автор проводить аналіз адміністративної реформи 1998 р. та характеризує особливості здійснення місцевого самоврядування РП у постсоціалістичний період.

Підрозділ 3.1.”Становлення адміністративно-територіальної організації та місцевого самоврядування Республіки Польща у постсоціалістичний період” присвячений проектам розбудови самоврядування на рівні воєводства й повіту, та подальшій деталізації повноважень самоврядування на гмінному рівні.

Динамічний розвиток самоврядних одиниць у РП викликав необхідність новелізації відповідних законів 1990 р. На жаль, уряди Р. Бєлецького й Я.Ольшевського не спромоглися на проведення її в життя. Дана урядова криза пов’язується із відсутністю чіткої стратегії реформування держави. Тому ініціатива поступово перейшла до парламенту.

Зважаючи на початок нової виборчої кампанії, ставлення партій до органів самоврядування і їхніх проблем стало одним із ключових елементів передвиборних платформ. У програмах виборчої кампанії 1993р. виразно проявилися проблемні питання, до яких партії займали різні позиції. Найбільше дискусій викликали проекти розбудови самоврядування і відновлення його двох вищих рівнів. Результатом політичних протиріч щодо подальшої долі цих одиниць стала велика кількість законопроектів. Але, зважаючи на постійну зміну коаліційних урядів, жоден з проектів не був навіть частково реалізований.

Наступний історичний етап пов’язаний із місцевими виборами 1994р. і формуванням нових місцевих влад. Саме тоді посилилося згортання політики децентралізації і розвитку територіального самоврядування.

Аналізуючи даний період, автор наголошує на тому, що саме боротьба за владу і нерішучість державної еліти стали головними перешкодами у втіленні в життя реформ самоврядування і територіального поділу, незважаючи на наявність теоретичних обгрунтувань їхньої необхідності.

Кінцевою датою цього періоду стали парламентські вибори 1997 р., після яких настала зміна політичної орієнтації уряду, яка уможливила реалізацію реформаторських тенденцій в цілому і територіального самоврядування, зокрема.

У підрозділі 3.2.“Територіальний поділ держави і органи територіального самоврядування Республіки Польща за Конституцією 1997р.” автором проводиться аналіз впливу Конституції 2 квітня 1997 р. на перебіг реформ державного устрою і публічної влади.

У пункті 3.2.1.“Юридичні засади територіального поділу Республіки Польща” характеризується нормативна база та перебіг муніципальної реформи у Республіці Польщі.

Характерною для польського законодавства того часу була відсутність визначення майбутньої моделі самоврядування та посилання до законів, що мали бути прийняті згодом.

У 1998 р., вже під час дії Конституції РП, було проведено реформу самоврядування, яка полягала у створенні двох вищих рівнів територіального самоврядування: повіту і воєводства, при цілковитій зміні форми воєводства. В рамках реформи було прийнято багато законів, а передусім два базових від 5 червня 1998 р.: “Про самоврядування в повіті” і “Про самоврядування у воєводстві”. Було внесено також зміни до Закону “Про територіальне самоврядування”, який з 1 січня 1999 р. має назву “Закон про самоврядування в гміні”. Даний Закон піддавався подальшим змінам, при цьому особливе значення мали новели 2001 р.

Спосіб, в який було запроваджено повіти і воєводства, викликає сумнів щодо того, чи керувалися при цьому змістом Конституції та міжнародними стандартами. Адже фактично це було здійснено через різного роду політичні торги, а не через дослідження суспільних, господарських чи культурних зв’язків (хоча у прийнятій Радою Міністрів РП 12 грудня 2000 р. і представленій Сеймові оцінці територіального поділу держави його було визнано за принципово вдалий).

Вимоги щодо способу зміни територіального поділу РП сформульовано окремо для кожного рівня територіальних одиниць. Автори реформи 1998 р., на думку автора, хотіли заблокувати на деякий час найбільш радикальні територіальні зміни щодо гмін. Тому до 31 грудня 2005 р. накладено мораторій на створення нових гмін.

У 1998 р. з практичної точки зору, впроваджено принцип, згідно з яким територіальні одиниці нижчого рівня мусять повністю включатися до територіальних одиниць вищого рівня.

Територіальний поділ можна класифікувати за різними критеріями. З нашої точки зору, для політико-територіальної організації РП суттєве значення мають три види територіального поділу: базовий (загальний), допоміжний і спеціальний. Базовий територіальний поділ одночасно є поділом для загальної урядової адміністрації, представленої воєводами. Одиниці базового поділу є головними елементами просторової структури держави, в них діють основні органи публічної влади. Допоміжні одиниці створюються з метою надання допомоги органам, які діють в одиницях базового поділу. Допоміжний поділ і допоміжні одиниці після реформи 1998 р. присутні тільки на рівні гміни.

Територіальний поділ у спеціальних цілях запроваджується для місцевих органів урядової адміністрації спеціальної компетенції, територія дії яких із різних причин не співпадає із базовим поділом.

У пункті 3.2.2.“Гміна як базовий рівень територіального устрою та системи місцевого самоврядування Республіки Польща.” автор проводить комплексний аналіз правового статусу гміни як основної ланки територіального самоврядування.

Самоврядуванню гміни належить більшість компетенцій у децентралізованій структурі самоврядування. У разі виникнення сумнівів щодо того, кому має належати завдання чи компетенція на місцевому рівні, слід керуватися переважанням компетенції гміни. На даному рівні повинна локалізуватися базова інфраструктура, що забезпечує першочергові потреби населення.

Польська гміна, як одиниця територіального поділу, займає порівняно велику територію і тому може самостійно виконувати закріплені за нею завдання. Може існувати два основних види гмін: міська і сільська, і це має певні наслідки. Так, на території міської і сільської гміни, як правило, діють різні допоміжні одиниці, відрізняється також назва деяких органів міської і сільської гміни і т.ін. Але при цьому закон не встановлює, чим саме міська гміна відрізняється від сільської. Крім того, існують так звані інтегровані гміни, в яких для міської та сільської гміни сформовано спільні органи; допускається також створення гмін-дільниць, а також як різновиду гміни – міста на правах повіту. Особливістю цієї гміни є те, що великі міста мають органи, наділені компетенціями самоврядної гміни, а також компетенціями