LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...


програмами. Дисертацію виконано відповідно до програми Міністерства освіти та науки України "Актуальні проблеми побудови демократичної, соціальної, правової держави відповідно до положень Конституції України", програми наукових досліджень Одеського національного університету імені І.І.Мечникова „3атвердження загальнолюдських цінностей у процесі становлення в Україні демократичної правової держави" (номер державної реєстрації 0104U004620), а також плану науково-дослідної роботи Одеського національного університету імені І.І.Мечникова на 2002-2006 роки, (схвалених Вченою радою Одеського національного університету імені І.І. Мечникова протоколом №3 від 29.11.2002 року).

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає в тому, щоб через типологізуюче мислення пізнати право не лише у його історично і суспільно різних формах, а й у його загальній сутності. Це сприяє затвердженню сучасної динамічної теорії права в Україні, зорієнтованої на розширене поняття права.

Концепцією дослідження є ідея синтетичної правосвідомості. Ця ідея підпорядкувала виклад матеріалу одному наскрізьному замислу і зумовила єдність його змісту.

Визначена мета зумовила постановку та вирішення таких завдань:

- визначити загальнотеоретичне поняття „тип правопізнання”;

- виявити критерії виокремлення типів правопізнання у загальнотеоретичному аспекті;

- довести, що метафізичний принцип у природно-правовому пізнанні –начало, що використовується для доказу усього іншого, проте само не доводиться, а постулюється, як дане природою, як самоочевидне і самодостатнє;

- виявити, якою є причина різного змісту поняття справедливості;

- обґрунтувати, що науковою задачею позитивного юриста не є суто логічна праця думки, дедукція; через онтологію юридичного судження право можливо розглядати як сферу цінного;

- виявити філософсько-методологічну квінтесенцію історичної школи юристів і простежити еволюцію школи;

- довести необхідність поєднувати у пізнанні права методи емпіричної і метафізичної психології і соціології і через закон розвитку права проаналізувати "живе" інтуїтивне право як таке, що не уміщується у вузькі межі догми права;

- системно опрацювати сучасну концепцію синтетичних методології, правогенезу і справедливості.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, пов’язані з концептуалізацією правопізнавальної діяльності у єдності її чуттєвої, позитивно-наукової і "софійної" складових.

Предметом дослідження є типологізуюче пізнання витоків, сутності, своєрідності, смислу і тенденцій права, пов'язане з необхідністю розширити його сферу.

Методи дослідження. Для досягнення мети дослідження у роботі використовувалися філософські, загальнонаукові та спеціально-наукові методи.

Філософською методологією дослідження є апріорний синтез, який через поєднання існуючих типів правопізнання, дозволив розширити зміст і обсяг поняття права з чуттєво-емпіричної, позитивної сфери на сферу духовну. Пізнанню характерних рис, особливостей, смислу, тенденцій духовної сфери, а також наслідків її впливу на соціум, слугували феноменологія, телеологія, герменевтика, аксіологія, соціологія людського духу.

Для виявлення подібних та відмінних ознак права і з'ясування способу, у який ці ознаки обстоюються тим чи іншим типом правопізнання, застосовувалися методи типізації подібних випадків, прегнантності, контроверз, порівняльний, гештальт-цілісності, структурної і детермінаційної психології.

З метою з'ясування, у який спосіб універсальне і позачасове у праві актуалізується в певних умовах місця і часу, що дозволило розглядати окремий випадок у його індивідуальності, застосовувалися спостереження, опис, теоретичне та практичне моделювання, формально-логічне узагальнення спостережного. Цій меті слугували й структурний, функціональний і історичний методи.

У підсумку, в роботі обстоюється методологічний синкретизм.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що за характером підходів, змістом, сутністю, наслідками аналізу вона є однією з перших в Україні спроб апріорно-синтетично пізнати право. Концепція синтетичних методології, правогенезу і справедливості збагачує сучасне право і є внеском автора у розвиток теорії права.

Наукова новизна та особистий внесок автора в дослідження проблеми полягають у таких основних положеннях, висновках і рекомендаціях:

обгрунтовано, що поняттям „тип правопізнання” охоплюються спільні ознаки, які властиві процесу пізнання права, як з точки зору обраної дослідницької методології, так і стосовно його розуміння, утворення і реалізації; встановлено, що у єдності ці ознаки є критеріями виокремлення типів правопізнання у загальнотеоретичному аспекті, а саме в аспекті методологічного і гносеологічного або теоретико-пізнавального плюралізму і монізму у праві;

на підставі аналізу типів правопізнання під кутом зору їх методології, факторів правогенезу, змісту справедливості, були визначені переваги і недоліки кожного з типів правопізнання;

набуло подальшого розвитку твердження про те, що метафізичний принцип у природно-правовому пізнанні – начало, що використовується для доказу усього іншого, проте само не доводиться, а постулюється, як дане природою, як самоочевидне і самодостатнє. До числа таких самоочевидних ціннісних принципів віднесено свободу волі або самовизначеність, честь, гідність, справедливість, власність, договір, згоду, безпеку, мир. Ці принципи наповнюють життя людини значимістю, цінністю, смислом, тобто такими чинниками, які не властиві сфері чуттево-просторових стосунків, сфері емпіричного, позитивного;

по-новому обґрунтовується, що науковою задачею позитивного юриста не є суто логічна праця думки, дедукція; через онтологію юридичного судження право можливо розглядати як сферу цінного, а не як сферу без-оціночних істин суто теоретичного розуму. Йдеться про тлумачення правових норм у контексті мети, а не суто екзегезно;

уперше виявлено філософсько-методологічну квінтесенцію історичної школи юристів і під новим кутом зору простежено еволюцію цієї школи, а саме від просторово-часової конкретності в історії права до універсалій, або, що одне й те ж, від каузальної необхідності до необхідності ейдетично-телеологічної;

уперше у контексті засадничих принципів каузальності і цілепокладання доведено необхідність поєднувати у пізнанні права методи емпіричної і метафізичної психології і соціології і через закон розвитку права набуло подальшого розгляду вчення про "живе" інтуїтивне право як таке, що не уміщується у вузькі межі догм права;

уперше в сучасній українській правовій науці системно опрацьовано концепцію синтетичних методології, правогенезу і справедливості. Квінтесенцією цієї концепції стало внесення у її зміст апріорного елементу, який розширює поняття права. У результаті, доведено, що право має відображати головні духовні цінності суспільства, його світогляд, рівень культури. У такий спосіб набуло подальшого розвитку вчення про ейдетичний характер зв'язку між правом (частка) і суспільством (ціле), з одного боку, і між справедливістю і цінністю, з другого;

уперше доведено, що адекватним відбиттям апріорного синтезу у правопізнанні є плюралістична теорія і практика джерел права у їх ієрархії. У такий спосіб наведено додаткові аргументи на користь упровадження в Україні європейської преторіанської системи права, коли загальні або доктринальні принципи права (насамперед, права людини), як принципи прямої дії і найвищої юридичної сили,