LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...


іманентний праву.

У підрозділі 1.4 "Реальна справедливість" обґрунтовується етична концепція справедливості і висвітлюється спосіб, у який право пов'язується з теорією справедливого суспільства.

Підкреслюється, що у природно-правових вченнях звично виокремлюють реальну і формальну справедливість. Формальна справедливість ототожнюється з волею держави: те, що приписує закон, те і справедливе. Для досягнення реальної справедливості необхідно доповнювати вимоги формальної справедливісті метаюридичними цінностями моралі, етики.

Проаналізовано класичну концепцію справедливості Арістотеля. Виокремлено у ній зрівнюючу і розподільчу справедливість, а також "живу справедливість" і „живе правосуддя”. Акцентується увага на тому, що як і у випадку з телеологічним світоглядом, вчення Платона і Арістотеля про реальну і формальну справедливість, стало парадигматичним для всієї подальшої західної юриспруденції. Це вчення відображено і у Дигестах Юстиніана, і у правознавстві християнського середньовіччя, і у кодифікаціях Нового і Найновішого часів. Значний внесок у формування "живого", "суддівського права" зроблено судом претора у Римі і судом лорда-канцлера в Англії. На Європейському континенті віддзеркалюють "живу справедливість" і "живе правосуддя" концепції "живого", "реального", "свободного," суддівського права". Аналогічним віддзеркаленням в англомовній юриспруденції є право справедливості, зокрема, сучасний правовий реалізм у США.

У другому розділі "ПОЗИТИВНО-ПРАВОВЕ ПІЗНАННЯ" розкрито витоки, сутність, своєрідність, призначення і тенденції права з точки зору позитивно-правової теорії.

У підрозділі 2.1 "Методи пізнання" проаналізовано детермінізм, формально-логічний раціоналізм і релятивізм як методологію позитивно-правового пізнання.

Зазначається що детерміністи знаходять в будові світу лише фактичність і природну (каузальну) необхідність. Душевно-духовний світ таким же чином скутий законом причинності, як і світ фізичний. Свобода волі як самовизначення принципово неможлива.

Позитивне право, на відміну від природного, встановлене й штучне, воно не в змозі не відображати людські вподобання й упередження. Норми позитивного права приймаються за одних умов і змінюються, і скасовуються за інших, тож ці норми умовні, релятивні. Наукова задача позитивного юриста полягає в зведенні юридичних норм до загальних понять і, із другого боку, до виведення із цих понять логічних наслідків. Це суто логічна праця думки. Для її виконання нема інших засобів, крім логіки, дедукції, виведення часткового із загального.

З'ясовується, що право не є цілком раціональною і точною наукою, яка вирішує всі питання через просте застосування логіки і семантики. Правові поняття мають розглядатися у контексті світогляду правника, коли загальні особливості юридичних суджень постають відображенням загальних особливостей реальності. Йдеться про живу онтологію юридичного судження, про те, що право є сферою цінного, а не сферою безоціночних істин суто теоретичного розуму. З герменевтичної точки зору це означає тлумачення правових норм у контексті мети, а не суто екзегезно.

У підрозділі 2.2 "Державно-вольові фактори правогенезу" проаналізовано владу, примус і волю, як необхідні елементи позитивної теорії правогенезу. У цій теорії право є функцією суспільного цілого і не зумовлюється волею особи.

З’ясовується, що правовий примус як засіб вирішення конфлікту, вигідний усім. На запитання: чи має державний примус обмеження, прибічники теорій державного абсолютизму і правової держави відповідають по-різному.

Акцентується увага на тому, що воля є переходом з внутрішнього у зовнішнє. Цей перехід виявляє себе у вчинку. Вчинок є основним поняттям етики. У вчинках виявляється жива людина як етичний суб'єкт. Але етичний суб'єкт не з'ясовується у межах психології, його здатна пояснити лише етика. Це означає, що тлумачення волі має здійснюватися у контексті метафізики і онтології. У позитивізмі цього не роблять. У результаті, очевидно, що одного лише емпіричного, психологічного поняття волі, на якому акцентували увагу позитивні юристи за часів Д.Остіна, Г.Кельзена, чи Г.Харта, сьогодні вже не досить.

Підкреслюється, що абсолютним джерелом права у позитивізмі є держава. Проте, на підставі субсидіарного суверенітету самої держави визначати її через ознаки влади, примусу і волі вже недостатньо. Таке визначення потребує й добровільної згоди громадян, уявлення про яку мають бути не суто емпіричні чи психологічні, а й метафізичні і онтологічні.

У підрозділі 2.3 "Формальна справедливість" висвітлюється ціннісний релятивізм теорії позитивного права.

Згідно з ціннісним релятивізмом, у світі правових цінностей не існує ніякої об'єктивності. Все ґрунтується на відносних суб'єктивних оцінках. Існують суто емпіричні закони історії, а, відтак, у порядок справедливості залучені елементи суто фактичного характеру. Неможливо вивести апріорну, всезагальну формулу відношень таких фактичних елементів. І неможливо сформулювати емпіричний закон справедливості, який має значення для усіх часів і для усіх умов.

Недоліки концепції формальної справедливості висвітлюються через розгляд вчень про позачасові цінності філософів М.Шелера, М.Гартмана, В.Гільдебранда, правознавців Х.Коїнга, Д.Хубмана, Х.Гаррна, представників Марбурзької і Баденської школи німецького неокантіанства (Р.Штаммлер В.Вільденбанд, Г. Ріккерт та ін.)

У третьому розділі "ІСТОРИКО-ПРАВОВЕ ПІЗНАННЯ" розкрито витоки, сутність, своєрідність, смисл, тенденції права і його зв'язок з суспільними цінностями з точки зору історичної школи юристів.

У підрозділі 3.1 "Методи пізнання" через висвітлення проблеми універсалій і конкретностей виявлено філософсько-методологічну квінтесенцію історико-правового пізнання.

З'ясовується, що в історичних інститутах відображаються каузальні зв'язки причин і наслідків, які мають характер механізму і автоматизму. Однак, крім цих зв'язків в історії мають місце й зв'язки абсолютні, всезагальні. "Будь-хто", "кожний", "всі", - ось що є елементами таких зв'язків. З'ясовуючи сутність абсолютного зв'язку, ми зштовхуємося передусім з цим поняттям "цілого". В історичних інститутах передбачається ідея суспільного цілого, де всі зв’язані всезагальною ідеальною необхідністю. Це зв’язок не автоматичного і механічного характеру, але розумної ейдетичної необхідності. Хто відчуває себе часткою такого цілого, той підпорядковується не випадковій, зовнішній, але внутрішній необхідності. Лише ідея цілого і необхідність, яка випливає з неї, в змозі пояснити явище абсолютного етичного і правового зв'язку. Кожний зобов'язаний на підставі необхідної підпорядкованості частки цілому. Така логіка ідей, на яких побудоване життя права.

Існують багаті індивідуальністю і бідні індивідуальністю люди і часи, соціальні верстви і групи, і сильні індивідуальністю завжди відзначаються твердою вірою в своє виникнення з загального. В цьому місці виразно встановлюється зв’язок теорії цінностей з метафізикою.

У підрозділі 3.2 "Просторово-часовий і духовний фактори правогенезу" акцентовано увагу на впливі Гегеля, зокрема, його концепту "народний дух" на розвиток школи. За Ф.К.Савіньї, голови школи, духовна сутність має проникати в серця і розум правознавців. Зневага до духовних цінностей є помилкою юристів.

Право виникає з народного духу. Безпосереднім, спонтанним і безособовим творінням народного духу чи то народної свідомості вважалося