LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...


звичаєве право. Воно уроджене народом, "живе" право. Кінцевою санкцією права була його відповідність звичаям. Людина мусить триматися того, що існує споконвіку, тобто звичаїв. Іншими виявами народного духу вважали законодавство, правову науку і судову практику.

За Г.Гюго, сутність права не залежить від суб’єктивної діяльності людей, а, відтак, навіть від державної влади. Ця сутність укорінена в природі національного народного духу і з цієї точки зору подібна до мови. Справа законодавця - зрозуміти народний дух і адекватно виразити його в нормах права. . Він вивчає римське право і доходить висновку, що у цьому праві до Юстиніана мають місце цілі розділи, які виникли поза законодавством, і ці розділи істотно відрізняються від тих, що врегульовані законами (в останніх мають місце протиріччя, однобічності, корисливість законодавця).

Право розвивається самобутньо, подібно до мови. Мову не отримано з самого початку від Бога, вона створюється сама собою. Аналогічно і з мораллю. І право, як публічне, так і приватне, розвивається подібно до мови і моралі, само собою, незалежно від впливу історичних обставин, місця і часу.

Завжди треба відрізняти, що приписано законом, і що насправді виконується. Право, застосовне у житті, і «яке визнається суддями, адвокатами і вченими юристами», здатне бути відмінним від встановленого законодавцем. При вирішенні питання про те, що є «моїм» і «твоїм», і передусім при виборі покарання за злочин, спираються на рішення суду, яке набрало чинності у дусі давніх, а також на думку авторитетних правників. І лише за глибокого падіння могло трапитися, що приписи влади стали вважати за все право. Справжніми джерелами права є й міське і земське право».

Обов'язковість приписів науки виникає внаслідок однодумства найвидатніших юристів і тривалого їх застосування в судах.

Й за Г.-Ф.Пухтою, формулювання поняття права потребує такого вихідного поняття, як дух людини. Основним поняттям права є духовна свобода. У ній - зародок права. На підставі свободи людина - суб'єкт права. Правова свобода – можливість волі взагалі. У філософському обґрунтуванні права можливість волі – справжній принцип права, принцип рівності. Право є визнанням свободи, рівномірно властивій усім людям як суб’єктам волі.

Юрист розглядає право у його відокремленості або партикулярності, як право певного народу; філософ розглядає право окремих націй, як відбиття розвитку, що здійснюється через все людство. З цієї точки зору право всіх народів постає моментами єдиного руху.

У підрозділі 3.3 "Позачасова справедливість" з'ясовано, що на підставі рецепійованого римського права, позачасовою ознакою справедливості, а, відтак, і права, вважали уроджену свободу, яка через загальну спорідненість людського роду властива людям всіх часів. «Кожному - за його вчинками» - ось класична, всеохоплююча формула справедливості. Зовнішнім виявом свободи став приватний і публічний договір як свободна, добра і обопільна воля його учасників.

Визнання свободи, а, відтак, і справедливості, загальним і позачасовим началом дозволило подолати органічний правогенез. Головним у пізнанні права має стати поняття мети, а не причини. Сформульована мета потребує вибору засобів її реалізації. Визначена мета і вибір засобів - справа свободної особистості. Метою права є мир, засобом досягнення цієї мети - боротьба. Боротьба за право є обовязком особистості перед самою собою, своєю честю і гідністю.

Національний елемент, як буква закону, є вузьким, проте з часом він в змозі збагатитися загальним началом і розширитися. Взаємодія національного і загальнолюдського елементів є найвагомішою підставою прогресу народного права.

У четвертому розділі"ПСИХОЛОГО-СОЦІОЛОГІЧНЕ ПРАВОВЕ ПІЗНАННЯ" розкрито витоки, сутність, своєрідність, смисл, тенденції права і його зв'язок з суспільними цінностями з точки зору психолого-соціологічної теорії.

У підрозділі 4.1 "Методи пізнання" з'ясовується, що механістичний, атомістичний спосіб розгляду, характерний для психології 18 і19 стст. у 20 ст. поступився місцем гештальттеорії, цілісній, структурній, детермінаційній психології, а в цілому новітній соціології людського духу.

Сучасна психологія відмінна від старої (яку завершує Е.Вундт) наступними принципами: 1) у сфері психічного не ціле виникає з окремого (елементів), а окреме з цілого і, таким чином, теорія асоціацій є беззмістовною; 2) духовний розвиток рухається не від специфічного до всезагального, а навпаки; 3) цілому притаманні власні властивості (гештальтякості), які не виявляються в його складових частинах; 4) виникнення психічної цілісності не довільне, а підпорядковане законам гештальта; 5) якщо психічне явище є частиною цілого, то воно має інші властивості, ніж коли відокремлене.

У підрозділі 4.2 "Психологічні і соціальні фактори правогенезу" обґрунтовується необхідність психолого-соціологічного правогенезу і через закон розвитку права висвітлюється його своєрідність.

Відзначається, що глибоке, емоційне переживання індивідом своєї духовної гідності, автономного самовизначення, взаємного визнання є його власним інтуїтивним правом. Таке переживання є індивідуальним переживанням кожного. Воно існує в нас, а не поза нами, воно є явищем індивідуальної психіки. Однак, це є індивідуальним переживанням кожним позачасових, духовних цінностей.

Це справді була спроба пізнати право в його найглибшій сутності, незалежно від умов місця та часу, незалежно від визнання тим чи іншим законодавцем. Неабияк чітко такий своєрідний характер права виразив сучасник Петражицького Р.Кістяківський. На його думку, нині загальновизнано, що дійсне існування права не в статтях і параграфах законів, надрукованих у кодексах, а у свідомості як усього суспільства, так і кожного його громадянина.

З'ясовується, що психологічний і соціальний фактори правогенезу поєднані в концептах: імперативно-атрибутивної структури права, соціальних функцій права і юриспруденції, інтуїтивного права, об'єктивного і суб'єктивного права, права "суспільного служіння" і "індивідуальної свободи", нормативних фактів, емоційної соціології, "живого права", "свободного суддівського пошуку права", соціального права і синтетичного трансперсоналізму, правового реалізму.

Те, що свою психологічну теорію права Петражицький назвав емоційною і інтуїтивною має глибокий смисл і є виправданим. Чому? Відповідь стосується емоційної теорії мотивації. Там, де спалахує сяйво власного інтуїтивного переживання чи то пізнання істини, вона схоплюється більш глибоко, ніж будь-яким суто формально-логічним, науковим пізнанням. Таке знання істини є вражаюче простим і потаємним, воно, заполонивши одного разу людину вже не залишає її, втручається немов щось природно зрозуміле, в усі її роздуми, не дозволяє витиснути себе зі свідомості й постійно провокує на суперечку з дійсністю.

Норми права є одним з різновидів суспільних правил поведінки, які в цілому споріднені одне з одним. Позитивна юриспруденція не бере цього до уваги, вона підкреслює відмінність права від інших норм, особливо норм моралі. Однак у тих суспільствах, де не такий великий примат «державного», такої жорсткої межі не існує: так було у Римі, де право називали мистецтвом блага і справедливості, та і англійцям подібний розділ чужий.

У підрозділі 4.3 "Справедливість: партикулярна чи універсальна ?" висвітлюється імперативно-атрибутивна структурасправедливості.

З'ясовується, що в психологічній школі справедливість і