LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...


інтуїтивне право синонімічні, а, відтак, природа справедливості не партикулярна, а універсальна. Інтуїтивне право по суті своїй є природним правом.

Психологічна школа сформулювала закон розвитку права. Його формула така: відповідно до ступеня одухотворення і соціалізації людської психіки, тиск уніфікаційної тенденції права (юридичний формалізм із точною фіксацією поведінки людей) поступово слабшає і з пливом часу все більше зростає сфера дії інтуїтивного права. Чинне позитивне право має бути узгоджене з інтуїтивним.

За Л.Петражицьким, в справедливості люди вбачають вище керівне світло; у вірі в існування справедливості вони знаходять спокій і втіху в бідах і стражданнях життя.

Аналіз універсальної справедливості конкретизовано через концепти "права соціального служіння" і "особистісно-свободного права" (Л.Петражицький), "закону розвитку права" (Л.Петражицький), «соціального права» (Г.Гурвіч), "чуттєвого, ідеаціонального і ідеалістичного права" (П. Сорокін), "правового реалізму" (О.В.Холмс, Ф.Джером, Б.Н.Кардозо, К.Н. Ллевелін, Л.Орвілл, Б.Уолтер, Б.Френсіс та ін.). Усі ці концепти об’єднані ідеєю засадничого зв'язку справедливості з природними правами людини і з принципом договору, що, у підсумку, й дає можливість стверджувати про імперативно-атрибутивну структуру справедливості.

У п'ятому розділі "АПРІОРНО-СИНТЕТИЧНЕ ПРАВОВЕ ПІЗНАННЯ" розкрито витоки, сутність, своєрідність, смисл, тенденції права і його зв'язок з суспільними цінностями з точки зору апріорно-синтетичної теорії.

У підрозділі 5.1 "Методи пізнання" у контексті трьох головних систем істини і знання проаналізовано емпіричний і ейдетичний методи правопізнання у їх синтезі. Через такий синтез вирішується питання про співвідношення "постійного", "вічного", "всезагального" моменту у праві до змінного і історичного. Таке вирішення передбачає наявність матерії, яка має приєднатися до ідеальних принципів і норм для того, щоб створити живі, історичні приписи позитивного права.

У підрозділі 5.2 "Синтез факторів правогенезу" зазначається, що синтетичний правогенез знаходить адекватне відбиття в трьохелементній правовій структурі, а саме 1) особливий носій (здатність визнання); 2) реалізовані цінності; 3) формулювання правових норм в особливих визначеннях (право-обов'язки). У цьому зв'язку синтетичний правогенез поглиблено через поняття нормативного факту, як джерела права, а також через виявлення специфіки природи влади, держави ісоціальних груп.

З трьохелементної правової структури випливає, якщо розуміти право як дещо цілком гетерономне, тобто нав’язуване владою, повністю гетерогенної стосовно права, то тоді зникає сама ідея права. Якщо ж розуміти право як дещо цілком автономне від влади, то воно розчиняється в моралі.

У підрозділі 5.3 "Справедливість: персональна чи трансперсональна?" обґрунтовується, що не існує інших способів визначити ідею справедливості, крім пошуку її місця у системі цінностей, а, відтак, справедливість має бути класифікаційно переміщена з сфери часово-просторових стосунків, сфери емпіричної у сферу духу. Справедливість як реальне явище засадничо є явищем духовного життя, свідомості, яка в змозі втілюватися чи не втілюватися у стосунках серед людей. У першому випадку матимемо справедливу спільноту, у другому - ні. Дія, через яку проявляється справедливість є визнання її цінності. У такому визнанні у великому обсязі присутні інтелектуальні елементи.

Через розгляд соціальної, ліберальної і авторитарної справедливості по-новому висвітлено її класичну концепцію.

Обґрунтовуються шляхи досягнення не лише формальної, а й реальної справедливості. Це: 1) ефективність загальної і юридичної освіти, продукуючої морально-етичні цінності; 2) освічена і чутлива суспільнадумка; 3) преторіанська система права; 4) дискреційні повноваження суддів.

У Висновках узагальнені підсумки дослідження, сформульовані актуальні проблеми, викладені практичні рекомендації, які заслуговують на пріоритетну увагу.

Існуючі типи правопізнання характеризуються плюральним підходом до розуміння витоків, сутності, своєрідності, смислу, тенденцій права і його зв'язку з суспільними цінностями. Проте методологічний і гносеологічний плюралізм не заперечує монізму в остаточному синтезі.

Монізмом у правопізнанні є апріорний синтез, підтверджений сучасними теорією гештальта, цілісною, структурною, детермінаційною психологією і новітньою соціологією людського духу.

Метафізичний принцип у природно-правовому пізнанні - начало, що використовується для доказу усього іншого, проте само не доводиться, а постулюється як дане природою, як самоочевидне і самодостатнє.

Науковою задачею позитивного юриста не є суто логічна праця думки, дедукція; через онтологію юридичного судження право можливо розглядати як сферу цінного.

Філософсько-методологічною квінтесенцією історичної школи юристів є співвідношення універсалій і конкретностей; полюси еволюції школи: від каузальної необхідності до необхідності ейдетично-телеологічної.

Формула закону розвитку права: відповідно до ступеня одухотворення і соціалізації людської свідомості, тиск уніфікаційної тенденції права (юридичний формалізм з точною фіксацією поведінки людей) поступово слабшає і з пливом часу все більше зростає сфера дії інтуїтивного права. Чинне позитивне право має бути узгоджене з інтуїтивним.

Засадничою причиною різного змісту поняття справедливості є визнання чи не визнання її договірної природи.

Концепція синтетичних методології, правогенезу й справедливості відкриває масштабні перспективи для затвердження сучасної динамічної теорії права в Україні. Квінтесенцією цієї концепції стало внесення у її зміст апріорного елементу, який розширює зміст і обсяг поняття права. У цивілізованому суспільстві до нормуючого авторитету головних духовних цінностей апелюють як до останньої інстанції. У результаті, право має відображати духовні цінності суспільства, його світогляд, рівень культури.

Адекватним відбиттям апріорного синтезу у правопізнанні є плюралістична теорія і практика джерел права у їх ієрархії. Йдеться про європейську преторіанську систему права, коли загальні або доктринальні принципи права, (насамперед, права людини), як приписи прямої дії й найвищої юридичної сили, застосовують як норми закону.

Результати дисертаційного дослідження можуть використовуватися як для опрацювання динамічної правової концепції, здатної продукувати постулати сучасної правосвідомості, так і для реформування українських інститутів правотворення і правореалізації, засадничо зорієнтованих на європейську преторіанську систему права.


Список праць, опублікованих автором, за темою дисертації:


1. Ромашкін С.В. Правопізнання як проблема // Правова держава: Зб. наук. праць. – О.: Астропринт, 2004. – Вип.7 – С.21-25.

2. Ромашкін С.В. Визначення права школою природного права // Юридичний вісник. - О.: Юридична література, 2006. – Вип.1 – С.85-88.

3. Ромашкін С.В. Ідея права як максима і регулятив // Право і безпека. – Х.: Ун-т внутр. справ, – 2006.-Т.5.-№5.-С.40-43.

4. Ромашкін С.В. Школа юридичного позитивізму у радянській державі // Правова держава.: Зб. наук. праць. – О.: Астропринт, 2007. – Вип.9 – С.49-56.

5. Ромашкін С.В. Історичний і філософський напрямки у юриспруденції // Форум права. – 2007. - №1, - С.149-153.

6. Ромашкін С.В. Правопізнання як проблема // Трансформація ринкових відносин в