LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Держава та право. Юридичні науки → Типи праворозуміння як методології основних філософсько-правових дискурсів

підрозділі 1.2. “Концепція природного права як моральний фундамент позитивного права” на основі визначення поняття і змісту праворозуміння, його суб’єкта і об’єкта розкривається методологічна сутність концепції природного права в аспекті його співвідношення з позитивним правом.

Беручи до уваги, на наш погляд, неповну у вітчизняній правовій літературі розробку поняття “праворозуміння” як філософсько-правової категорії, дається її визначення як важливої складової суспільного світогляду, що відбиває не лише ставлення суспільства та його інститутів до права, а, власне, правову ідеологію та рівень правосвідомості.

Поряд з цим, зазначається, що суб’єктом праворозуміння виступає як конкретна людина (зокрема юрист-практик, вчений) чи наукове співтовариство, так і суспільство загалом. Пізнавальна діяльність суб’єкта може поширюватися на різноманітні правові феномени (правові ідеї, правові ідеали, екзистенційні правові переживання, правопорядок, правовідносини тощо), які в сукупності становлять правову реальність – об’єкт праворозуміння.

Загальні теоретичні уявлення, знання, здобуті в ході пізнавальної діяльності суб’єкта, про право як належне, місце та його роль у суспільстві, конкретні і загальні правові дозволи, заборони, оцінка та ставлення до них як справедливих або несправедливих, а також різні підходи, аспекти, погляди щодо поняття права, його сутності, змісту та форм існування становлять зміст сучасного праворозуміння.

Історичні передумови, що передують формуванню праворозуміння як самостійного об’єкта дослідження доводять, що філософське осмислення всіх правових феноменів почалося з розмежування права на природне і позитивне. Саме розмежування права на природне і позитивне зорієнтовано на пошук основ права у суспільному житті.

Природне права за своєю сутністю не безмежне в регулюванні соціальних відносин навіть у межах тих загальних моральних принципів, що отримують розробку і конкретизацію в нормах позитивного права. Разом з тим позитивному праву, як і природному, притаманні спільне джерело – практичний розум і єдина мета – загальне благо.

Виходячи з того, що в процесі творення норм позитивного права державна влада може порушити вимоги природного права, в підрозділі розглядаються три види відповідальності за їх порушення: відповідальність влади перед своїм народом, народом іншої держави та перед людством загалом.

З огляду на генезис природного права та сучасний стан науково-теоретичних розробок у цьому напрямі, дисертант дійшов висновку, що природне право є першоджерелом правового змісту, моральним критерієм і моральною оцінкою всіх правових норм, в яких об’єктивуються природно-правові вимоги і принципи.

Розділ другий “Позитивістська методологічна доктрина праворозуміння: характеристика і значення” складають два підрозділи, в яких аналізуються особливості позитивістської аргументації праворозуміння, їх теоретичне та практичне значення для філософії права, а також характеризується проблема співвідношення права з іншими суміжними поняттями і феноменами.

У підрозділі 2.1. “Логіко-позитивістське тлумачення поняття, змісту і сутності права” на основі дослідження еволюції правового позитивізму, через порівняння його різновидів виявляються особливості та характерні зміни в позитивістському обґрунтуванні права.

Проведений аналіз позитивістської доктрини праворозуміння свідчить про внутрішню неоднорідність його теоретичного підґрунтя – юридичного позитивізму.

По-перше, диференціація позитивізму на державно-інституційний (етатичний), соціологічний і антропологічний (психологічний і біологічний) здійснюється залежно від особливої сфери дослідження кожної групи вчень (вивчення специфіки функціонування державних інститутів, соціальних витоків нормативно-правових актів держави або психологічних схем чи біологічних механізмів поведінки людини).

По-друге, зважаючи на визначальний елемент правового вивчення (нормативно-правові акти або юридичні рішення чи судові прецеденти) юридичний позитивізм розмежовується на “позитивізм законів” та “позитивізм рішень”. Оскільки обидві версії ґрунтуються на державотворчій практиці, підкреслюється їх етатичний характер.

По-третє, залежно від того, яким чином теорії, що відносяться до позитивізму законів, визначають закони як предмет правової науки, вони можуть належати або до “юриспруденції понять”, або до “юриспруденції інтересів”.

Зазначається, що юриспруденція понять працює з текстом закону, розглядаючи як фундаментальний правовий матеріал конструкції, які містяться в ньому, і дефініції, що не повинні суперечити одна одній. Представники юриспруденції інтересів прагнуть не до логічної інтерпретації понять законів, а до соціологічного з’ясування цілей, потреб і завдань законодавчої діяльності, історичної і соціальної динаміки інтересів, що зумовили появу того чи іншого закону.

Крім того, в підрозділі через співставлення відмінності та спадковості в теоретичних різновидах позитивізму: класичного юридичного позитивізму (Дж. Остін, К. Бергбом та ін.), нормативізму (Г. Кельзен), аналітичної юриспруденції чи неопозитивізму (Г. Харт, Г. Вільямс та ін.) виявляються особливості та характерні сутнісні ознаки позитивістського обґрунтування права. Встановлено, що притаманний йому формально-догматичний метод дослідження зводить дійсність права до формальної правильності процедури його формування, залишаючи поза увагою питання про надюридичні підстави права.

У роботі підкреслюється, що глобальні соціальні перетворення і потрясіння, які відбувалися в новітні часи, показали недосконалість такого описового формального підходу у вивченні права. Незважаючи на те, що прихильники неопозитивізму намагаються розширити сферу дослідження включенням до неї близьких праву питань моралі, соціальних цінностей, все ж таки зберігається логічне розмежування між моральністю та соціальною дійсністю права.

З огляду на це, дисертант вважає, що позитивістська методологічна доктрина праворозуміння є: а) “емпіричною” – такою, що обмежується в пізнанні права вивченням лише зовнішніх ознак, доступних для безпосереднього спостереження та сприйняття, і відносить пізнання сутності правових явищ і їх ціннісного змісту (недоступних для безпосереднього споглядання) до предмета філософських спекуляцій та “ідеології”; б) “дескриптивною” – описує зміст права лише як наявність нормативних актів; в) “аналітичною” – проводить логічний і лінгвістичний аналіз юридичних понять, а ширше – текстів на основі сприйняття права як закону.

Водночас абсолютне заперечення наявності позитивних рис у зазначеній доктрині праворозуміння – неприпустиме, оскільки такі положення концепцій правового позитивізму, як прагнення до чіткості, визначеності права, відстоювання цінності й важливості правопорядку, мають позитивний характер і надзвичайно важливі для з’ясування сутності права як ефективного нормативного регулятора суспільних відносин.

Підрозділ 2.2. “Співвідношення права і закону, права і сили в концепціях правового позитивізму”