LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Держава та право. Юридичні науки → Типи праворозуміння як методології основних філософсько-правових дискурсів

містить аналіз основних підходів до проблеми співвідношення цих понять.

Досліджуючи так званий вузьконормативний підхід, в межах якого право характеризується з аспекту юридичної догми, автор зауважує, що обмеження сутнісних і змістовних характеристик права як складного соціального явища в основному ознаками і властивостями нормативно-правових актів держави призводить до ототожнення права і закону, до розуміння права, що має винятково примусовий зміст. Тоді як примус є не основоположною сутністю права, а лише засобом відновлення порушених прав і свобод.

Крім того, наголошується, що внаслідок абсолютизації догматичної сторони права залишаються поза увагою важливі явища так званого дозаконного і післязаконного характеру, процес правотворчості, в якому бере участь людський розум, і правореалізації, в якому задіяна людська воля.

Враховуючи сучасні тенденції до сутнісного розмежування права і закону, в підрозділі дисертації втілюється ідея визнання права духовною сутністю, першоджерелом правового змісту, моральним критерієм і моральною оцінкою всіх правових норм, а закону – офіційною формою нормативної конкретизації, відображення і захисту права.

Акцентується увага на тому, що власне правовий закон є формою виразу права, інакше він є недієвим, “паперовим” чи взагалі свавільним. Закон може бути інструментом реалізації права, а може суперечити йому, бути формою офіційно-владного визнання як правових, так і неправових вимог та заборон, знаряддям обмеження чи придушення свободи людини. Лише як форма виразу сутності права закон є правовим явищем.

З’ясовано, що процес втілення ідеї права в закон і навпаки процес становлення закону як зовнішньої форми її відображення залежить від багатьох об’єктивних і суб’єктивних факторів (соціальних, економічних, політичних, духовних, культурних тощо). Невідповідність закону праву може бути наслідком антиправової позиції законодавця чи різного роду його помилок, низької правової і законотворчої культури тощо.

Таким чином, розмежування понять “право” і “закон” – це не теоретико-схоластична суперечка про поняття. Від її вирішення, від позиції законодавця залежатиме, чи відповідатимуть прийняті нормативні акти (закони) вічним ідеалам людства, загальнолюдським принципам існування: свободи, рівності та справедливості, чи будуть суперечити самій ідеї права. Неправовий закон не може відмінити саму ідею права, але в змозі породити (і породжує) беззаконня і панування насильства.

Аналіз різноманітних правових шкіл свідчить, що вчені, використовуючи різні способи і засоби, приходили також до різностороннього пізнання права й сили, деякі з них припустилися помилки, розглядаючи один з аспектів права як саме право. При визначенні ціннісної ролі права й сили з’ясовано ціннісний домінант визначеного співвідношення як мети й засобу.

Залежно від методу пізнання (метафізичного чи емпіричного) сила характеризується як фізичний або психічний вплив. На цій основі доведено, що така атрибутивна ознака сили як насильство (прямий фізичний вплив) повністю суперечить ідеї права, підриває її основи, оскільки право породжує не насильство, а лише примус – погрозу застосування сили і виконання покарання, в крайньому випадку, безпосереднє застосування фізичної сили, але у формі певних обмежень у волевиявленні, пересуванні, волі вибору місцеперебування тощо.

При цьому, дисертант розглядає право як ідейно діючу силу. При такому підході до співвідношення права і сили принциповість правового впливу на волю полягає в тому, що правове регулювання здійснюється переважно на рівні моральної свідомості, тобто внутрішньої переконаності в необхідності правомірної поведінки.

На основі опрацьованого матеріалу зроблено висновок, що вирішення питання про співвідношення права і закону, права і сили істотно залежатиме від того, який зміст закладатиметься в поняття “право”, які філософсько-правові принципи будуть лежати в основі розуміння його сутності.

Розгляд права як критерію якості закону і повноти об’єктивації прав і свобод людини, її інтересів і потреб, дає можливість визначити не силу мірою права, а саме право – мірою сили. Там, де панує право, сила не може бути неправовою, вона завжди відповідатиме вимогам права.

Розділ третій “Правова антропологія як методологічна основа побудови сучасної доктрини праворозуміння” складається з двох підрозділів, присвячених дослідженню антропологічних підстав інтерпретацій ідеї права та обґрунтуванню прав людини.

У підрозділі 3.1. “Філософсько-антропологічні підстави інтерпретації ідеї права” на прикладі аналізу поглядів представників екзистенціальної філософії права досліджується право як спосіб людського існування, осмислюються проблеми людської природи та людського буття.

Досвід наукових досліджень, проаналізованих автором, дозволяє стверджувати, що лише апеляція до природи та властивостей людської особистості з притаманними їй індивідуальними ідеями, ідеалами, цінностями, пристрастями, інстинктами дозволяє обґрунтувати ідею права, її сутність та першоджерела.

З одного боку, людина не може існувати без права (основне призначення якого – забезпечення надійного нормативного регулювання суспільних відносин), а з іншого – екзистенція (людське існування) не сприймає загальну схематизацію і регламентування, притаманні праву.

Зазначається, що розв’язання проблеми суміжності “права” і “екзистенції” полягає в тому, що в людській природі закладене прагнення до співжиття, а відтак право як особливий нормативний порядок підтримує мирне і влаштоване людське співіснування.

Разом з тим в людини є можливість самостійного вибору варіанту своєї поведінки, що свідчить про її здатність на свободу вчинків. При цьому, зауважує дисертант, свободу дій слід тлумачити не як абсолютну, а як обмежену правовими нормами.

Якщо у філософському раціоналізмі самостійна воля людини лише постулювалася, то філософсько-антропологічні дослідження обґрунтовують її буттєву передумову. Внаслідок цих досліджень встановлено, що в основі права як форми суспільної свідомості міститься свобода волі, вибору. Якщо свобода волі – природний стан людини, тоді й право є її природною властивістю.

Таке право протиставляється позитивному, раціонально-формальному праву, що не містить свободи волі конкретної особи, її вільного вибору і рішення, а звідси, “справжньої” відповідальності – відповідальності як внутрішньої переконаності.

Таким чином, свобода як універсальна здатність людини робить право і можливим (розуміння вимог права), і необхідним (правомірне обмеження свободи).

Аналіз філософсько-антропологічних підстав інтерпретацій ідеї права свідчить про обґрунтування права тим, що воно є інститутом, який робить, з одного боку, свободу можливою, а з іншого – заважає її трансформації у свавілля. Відповідно, між правом і людиною можна зафіксувати таку залежність: право є системою правил, які роблять життя людини можливим, а основні характеристики людської природи роблять такі правила необхідними.

Як