LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...


експерименту в природничих науках.

Основна проблематика юридичної герменевтики знаходиться у конфлікті інтерпретацій суб’єктів, які видають і застосовують правові нормативи, оскільки суб’єкти, що видають, прагнуть до максимальної однозначності тексту, розрахованого на невизначену кількість неперсоніфікованих суб’єктів, тоді як суб’єкти, що застосовують, навпаки, прагнуть до інтерпретації правового тексту на свою користь.

Зростання значущості юридичної герменевтики обумовлене встановленням глибинних зв’язків і взаємодій елементів соціальної і правової систем.

У підрозділі 1.4 “Способи, прийоми та правила тлумачення” стверджується, що у технології інтерпретації важливу роль відіграють особливості здійснення цієї специфічної діяльності, практичне володіння якими дає можливість юристам здійснювати своє професійне призначення. В юридичній теорії і практиці використовуються різні терміни для позначення понять, які стосуються тлумачення: метод, спосіб, прийом, правила тлумачення. У рамках дисертації застосовується термін “спосіб”, тоді як термін “метод” означає більш загальне відношення до проблеми. Термін “прийом” несе в собі процесуально-функціональні характерис-тики і може виступати як конкретна дія, спрямована на розуміння права. Термін “правило” можна визначити як типізований зразок конкретної поведінки, стереотип, форму заздалегідь передбаченої поведінки, наслідуючи яку, можна досягти оптимальних результатів.

Видова (діяльнісна) характеристика процесу тлумачення права, що знаходиться на більш високому рівні узагальнення, дозволяє не тільки реалізовувати інтерпретаційну діяльність, але і вводити її у певні рамки, підкоривши прийомам логіки і принципам професійної діяльності.

У кожній правовій системі в процесі історичного розвитку виробляється комплекс правил інтерпретації, які дозволяють на практиці тлумачити правові нормативи. У єврейському праві, багато в чому заснованому на релігійних джерелах, виокремлюються “тринадцять правил тлумачення Тори”, які використовуються при інтерпретації сучасного єврейського права. У Великій Британії в процесі тлумачення статутів (законів) склалася система інтерпретації, яка здійснюється судом з використанням презумпцій, тобто вихідних положень, вироблених у процесі багатовікової практики та інших правил тлумачення. При цьому, правила тлумачення законів доповнюють презумпції і визначають ті межі, в рамках яких англійські судді можуть вважати себе вільними робити те, що вони вважають за необхідне.

Другий розділ дисертації “Загальнотеоретичні підстави тлумачення договору” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1 “Договір як загальноправова категорія” відзначається, що договір являє собою первинне правове явище, ступінь вивченості якого в цілому неадекватний його значенню у правовій реальності. При цьому здійснені наукові дослідження з договірної проблематики в рамках окремих галузей правознавства, але відчувається недолік розробки загальної теорії договору.

Процес розвитку договірної форми відносин умовно можна поділити на два етапи: 1) використання договірних відносин в усній формі; 2) використання письмової форми договору. Якщо перший етап був фактично основним досягненням так званого “примирливого права” родового ладу, то останній відіграв вирішальну роль у розвитку цивілізаційних основ людської історії. Під юридичною конструкцією договору розуміється передбачена законом система взаємозалежних компонентів правового характеру, яка забезпечує функціонування зв’язків між учасниками договору. Інституціональною основою виникнення договору є волевиявлення суб’єктів права у специфічних процедурах. Договірна форма відносин виступає як форма спільного волевиявлення сторін, за якої має місце узгодження волевиявлень. В основі глибинних процесів волевиявлення, які фактично приводять до інституціоналізації договірної форми відносин, знаходиться інтерес, тобто усвідомлена і зовні виявлена соціальним суб’єктом потреба.

Загальні договірні умови, які умовно можна поділити на програмні (договірні програми сторін) і внутрішньодоговірні (умови, пов’язані з необхідністю підтримки, зміни і припинення договірного зв’язку), становлять інтерес з пізнавальної і методологічної позицій. Більшість фахівців при описові загальної природи договорів використовують комбінації з чотирьох ознак: волі договору, згоди сторін, рівності сторін і обов’язковості договірних умов. Ці ознаки фіксовані у багатьох законодавчих актах як апріорні характеристики договірних актів, що підтверджується тенденцією до стандартизації змісту договорів.

Велика можливість використання договору у всіх сферах життя суспільства як універсального регулятора відносин дозволяє охарактеризувати його як спільний правовий акт, який являє собою формалізоване вираження і закріплення відособлених погоджених автономних волевиявлень двох чи більше формально рівних суб’єктів права, які встановлюють їх взаємні юридичні права і обов’язки, виконання яких вважається обов’язковим.

У підрозділі 2.2“Воля та волевиявлення при тлумаченні договору” відзначається, що ключове значення для тлумачення договору має встановлення його правової природи, від якої, у кінцевому рахунку, залежить весь комплекс питань, пов’язаних із взаєминами сторін. Суб’єкту тлумачення доводиться усвідомлювати зміст здійсненого стороною договору волевиявлення і його співвідношення з волею. Буквальне тлумачення положень договору більшою мірою інтерпретує волевиявлення сторін, а не їхню дійсну волю, які у ряді випадків можуть не збігатися.

У законодавчій практиці різних держав щодо тлумачення договору за різних часів існували діаметрально протилежні позиції. Суть їхня полягає у прихильності до “теорії волі” чи до “теорії волевиявлення”. Інакше кажучи – чому віддавати перевагу при розбіжності волі і волевиявлення: чи тому, що написано у договорі, чи тому, що висловлено сторонами при визначенні його умов, чи тому, що сторони в дійсності мали на увазі, виражаючи усно чи письмово своє розуміння відповідних дій. У контексті правових інтересів, які захищаються, “теорія волі” спрямована, насамперед, на захист інтересів слабкої сторони, тобто тієї, яка помилялася, тоді як теорія волевиявлення захищає контрагента сторони, яка помиляється.

Для з’ясування наміру сторін у випадку неясності умов договору у російському праві з 1830 р. стали використовуватися різні способи тлумачення, прямо запозичені з Кодексу Наполеона 1804 р., які відбивали вольову теорію. На початку ХХ століття підхід до тлумачення договору був дещо модифікований, що було викликано новітніми кодифікаційними процесами на європейському континенті і, насамперед, у Німеччині. За радянського періоду проблема тлумачення договору не була предметом розробок у юридичній науці, що було обумовлено тим, що Цивільні кодекси УРСР 1922 р. і 1963 р. не містили норм, присвячених тлумаченню договору. У даний час нормативне закріплення тлумачення договору міститься у ст. 637 ЦК України 2003 р., ч. 1 якої характеризується бланкетністю, оскільки відсилає до ст. 213 ЦК України, яка містить загальні способи тлумачення, установлені для тлумачення угод. Стаття 213 ЦК України дотримується загальної позиції про буквальне тлумачення судом слів і виразів, які містяться у договорі. Це стосується тих випадків, коли умови договору