LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Держава та право. Юридичні науки → Традиції та новації в правовому розвитку: загальнотеоретичні аспекти

давньоруського права. Візантійська правова

культура одержала своє відбиття в багатьох формах і позитивних рисах вітчизняної правової спадщини.

У підрозділі 3.6. “Церковне право у вітчизняній правовій традиції” наводиться поняття про церкву як релігійний союз, відмінний від всіх інших об’єднань людей, що пов’язано з Ісусом Христом, Котрий назвав своїх послідовників Церквою. У сферу права Церква вступає, по-перше, як носителька свого власного права (внутрішнє церковне право) і, по-друге, у зв’язку із взаємодією з іншими соціальними об’єднаннями (зовнішнє церковне право). Православна Церква ніколи не заперечувала права на участь світської влади у формуванні як зовнішнього, так і внутрішнього церковного права за умови, що світський законодавець діяв би так само, як сама Церква. Звідси поява специфічних джерел церковного права у формі номоканонів, що містять церковні правила й закони світської влади.

Першоджерелом діяльності Церкви є Божественна воля Засновника Церкви й тому право Церкви за своїм походженням це Божественне право. У той самий час частково право створила сама Церква (внутрішнє право), а частково - держава (зовнішнє право), тобто появляється як право людське. Божественне право, визначаючи основи Церкви, має характер незмінюваності. Джерелом його пізнання служать книги Священного Писання, а також Священний Переказ, виражений в апостольських установленнях. У вітчизняній історії церковного права виділяються питання, пов’язані з долею грецького номоканона в Росії й поступовим формуванням власного церковного права. В історії утворення власного церковного права розрізняють три періоди. Перший – пов’язаний з початком християнства на Русі до встановлення автокефальної російської Церкви (друга половина XV ст.), коли були закладені першооснови церковного права й визначалися своєрідні ставлення Церкви до громадянського суспільства й держави; другий період – від другої половини XV сторіччя до епохи церковних і державних перетворень Петра I. Тут більш чітко визначені сфери Церкви й держави, а світська влада справила вирішальний вплив не тільки на зовнішні, але й на внутрішні справи й відносини Церкви; третій період – від церковних перетворень Петра I до кінця XIX сторіччя, коли склалася система особливого права Церкви. При цьому Церква, залишаючись вільною у своїй духовній сфері, була тільки частиною державного устрою й управління.

Відновлення канонічного ладу управління православною Церквою, розпочате 1905 року Указом Миколи II і завершене проведенням помісного Собору (1917 – 1918) покликане було відкрити новий період в історії церковного права. Однак Жовтнева революція 1917 року докорінно змінила ставлення до релігії й Церкви, оскільки до влади прийшли особи, котрі сповідували атеїзм. У практику ввійшло переслідування за віру, а проголошена свобода релігійної й антирелігійної пропаганди виявилася повною підтримкою атеїзму. У роки Радянської влади Церква, по суті, залишалася єдиним хоронителем підвалин вітчизняної культури, традицій і

всіх тих основ, на яких розвивалася наша цивілізація з моменту введення християнства на Русі. У цьому зв’язку вивчення церковного права дозволяє більш повно уявити процес формування нашої правової культури, правового менталітету, правових традицій, усього того, що носить найменування правової спадщини й має бути підставою подальшому правовому розвитку.

У підрозділі 3.7. “Правова система України в євразійській правовій сім’ї” аналізується проблема збереження національної правової культури на тлі активного діалогу правових культур, посилення інтегративних процесів і твердого нав’язування окремих правових цінностей. Ідея просування України в Європейський Союз найчастіше підкріплюється судженнями про належність правової системи України до сім’ї романо-германського права. Тим часом, незважаючи на активне запозичення досягнень романо-германської правової сім’ї й сім’ї загального права, правова система України продовжує значно відрізнятися від систем, вхідних у ці правові сім’ї. По суті, зберігається група правових систем (України, Росії, Бєларусі), зміст і розвиток яких свідчить про існування специфічної правової сім’ї, яку можна, використовуючи наробітку теоретиків євразійства та євразійського права, іменувати євразійською правовою сім’єю.

При оцінці вітчизняного правового розвитку варто враховувати різницю соціокультурних світів зі специфічними уявленнями про світогляд людини, умови її буття і пов’язані з цим форми громадського життя. Незважаючи на активний діалог, що відбувається в сучасному світі, ціннісні парадигми східної й західної традиції істотно розрізняються. Найбільш важлива риса, що визначає різницю ставлення до держави в нас і на Заході, виражена в тім, що в західних країнах держава появляється у вигляді знеособленої сили законів, яким підпорядковані будь-які представники влади і громадяни. У нас влада завжди персоніфікована на всіх рівнях – від президента до муніципального чиновника. Перебування України, Росії, Бєларусі на стику Сходу й Заходу об’єктивно змушує їх вирішувати проблему діалогу різних соціокультурних світів як свою внутрішню проблему. Тому ідеї євразійства складають необхідну основу існування цивілізації, що перебуває між східним і західним світом.

Серед основ для віднесення правової системи України до євразійської правової сім’ї той факт, що в ній набагато більше своїх особливостей, ніж загальних ознак з романо-германською правовою сім’єю. Наша правова система найпевніше прерогативна, ніж нормативна, оскільки в ній найчастіше діють правові поняття, а не норми права; вона ближче до релігійних правових систем, ніж до світських; тут право це засіб у руках держави для створення нового економічного порядку; приватне право значною мірою поглинається публічним правом; зберігається тверда залежність права від політики й економіки; відсутнє самостійне комерційне право. До того ж подібність сучасного стану правових систем України, Росії й Бєларусі – важливий аргумент на користь віднесення їх до євразійської правової сім’ї, не говорячи вже про подібність правового менталітету цих народів, традицій їхніх

правових культур і державного будівництва. Правова система України, одержавши самостійне буття, несе в собі традиції євразійської правової сім’ї, що забезпечують збереження правового менталітету народу України, специфіку його правової культури. А тому будь-які запозичення з інших правових культур виправдані лише тоді, коли вони не руйнують вітчизняну правову спадщину.

Четвертий розділ дисертації має назву “Юридичний образ постмодерну” івключає п’ять підрозділів.

У підрозділі 4.1. “Криза держави й нові риси права в умовах постмодернового порядку” говориться, що останніми десятиліттями дедалі помітнішою стає культурно-історична неспроможність модерну, появляються незвичні форми світорозуміння і творчості, що позначаються поняттям “постмодерн”. Ці нові процеси, які не укладаються в рамки європоцентристського й раціоналістичного, виділив А. Дж. Тойнбі (1954 р.), котрий кризу сучасної епохи пов’язав із симптомами постсучасної епохи (постмодерну), що появилися.

В