LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Держава та право. Юридичні науки → Традиції та новації в правовому розвитку: загальнотеоретичні аспекти

умовах розвитку постмодерну суспільство переходить до нової історичної форми синтезу з державою. Ті механізми громадянського суспільства, що напрацьовувалися сторіччями, стають неспроможними. Різко скорочується сфера публічної присутності держави в суспільному житті, що залишає цей простір для включення економічних, правових і моральних регулятивів соціальних відносин. Постмодерн пов’язаний із затвердженням плюралістичної парадигми, відмовленням від європоцентризму й етноцентризму, проголошенням принципу множинності, фрагментації культурної єдності, увагою до особистості та її внутрішнього світу, структур, що самовиявляються, питань ідентичності тощо. Постмодерністська модель держави передбачає наявність “розумної”, інноваційної, публічної, економної державної системи з максимальною передачею повноважень на нижчі поверхи управління й самоврядування. Нестабільність сучасного світу ставить нові проблеми перед існуючими державами і правовими інститутами багато в чому тому, що вони засновані на пріоритеті лінійності, стабільності і стійкості. Складність і нелінійність буття, що з’єднує порядок і хаос, створює нові підстави для розгляду конфліктного призначення права, держави, юридичної професії.

Постмодерністські культури втілюють новий тип відчування й мислення, що відбиває глобалізацію життєвого світу, під час якої слабшають обмеження, що накладаються географією на соціальний і культурний устрій. Для державного і правового розвитку ця обставина означає, що територіальність перестає бути організуючим фактором соціального й культурного життя. Відбувається криза національної держави, вона втрачає колишню монополію на моральні і правові ресурси. Глобалізація ставить під сумнів такі властивості держави, як суверенітет і територіальний устрій.

Спроби проникнути у процеси правового розвитку в епоху постмодерну викликають питання правильності обраної в Україні стратегії у правовій сфері,

націленої на створення законодавчого права. Очевидно, наша проблема полягає в зайвій раціоналізації права. У цьому зв’язку актуальним стає використання власної правової спадщини і правових традицій, більш активне впровадження в юридичну практику розробок вітчизняної юридичної науки, розвиток нормативно-правової бази й державних інститутів, адекватних правовому менталітету і правовій культурі нашого народу.

У підрозділі 4.2. “Праворозуміння в епоху постмодерну” відзначається, що правова реальність в епоху постмодерну зазнає істотних змін. Основа права, іменована догмою права, втрачає свою стійкість, стає рухливою, плинною. Розвиваються кризові явища у правовій реальності й одночасно відбувається процес формування її нових властивостей. Стає дедалі більшою зрима межа між традицією праворозуміння, що стала класичною (нормативною, соціологічною й філософською), і тим баченням права і правової реальності, що відповідає епосі постмодерну. Новий тип праворозуміння пов’язаний з використанням таких філософських концепцій, як феноменологія, герменевтика, антропологія, синергетика. Вихід до сучасного праворозуміння бачиться на шляху розуміння права в його русі в різних цивілізаціях і культурах, ролі права у світі, що глобалізується, осмислення сполучення загальнолюдського й національного у правовому розвитку, аналізу права як першооснови світопорядку, що складається.

Питання праворозуміння не можуть вирішуватися без урахування конфліктного призначення права. Тому необхідно виходити із сучасних розробок у сфері конфліктології, бути націленим на визнання загальності соціального конфлікту, його існування в усіх сферах громадського життя, перебороти традиційне юридичне уявлення про виключно аномальний характер конфліктів. Нові риси права можуть бути розкриті через призму визнання загальності конфліктів, а також їх корисності й необхідності.

У сучасному праворозумінні потрібно врахувати нелінійну детермінацію права, що поєднує минуле (матеріальні причини), сьогодення (діяльнісні причини), майбутнє (цільові причини) і вічне (формальні причини). Для права кожна з цих причин складає комплекс факторів, що справляють вплив на генезис правової реальності.

Висування людської особистості з її правами і свободами в центр правового розвитку призводить до гіпертрофії інтересів індивіда, їх протиставлення інтересам суспільства. Тут важливою виявляється проблема втрати священного, втрата Бога. Звідси при вирішенні питань праворозуміння не можна обійти релігійний вимір права, оскільки справедливо зауважено, що у праві зберігається не тільки традиція, але й віра у Всевишнього, Котрий освячує шлях праву в соціальному світі.

Відповідно до викладеного пропонується таке визначення поняття права: право – це історично сформована, морально обґрунтована й релігійно вивірена, легалізована нормативна система, розрахована на загальне визнання (легітимацію) й відповідну поведінку людей, організацій, соціальних

спільностей, що використовує процедуру, формалізоване рішення й державний примус для запобігання й вирішення конфліктів, збереження соціальної цілісності.

У підрозділі 4.3. “Новели методології юридичної науки постмодерну” подані положення, які стосуються затвердження змін у правовій і державній сферах на рівні формування й дії нормативно-символічного середовища, що багато в чому визначається інформаційним вибухом. Фундаментальні якості соціального порядку, що складається, пов’язані з безпрецедентною фрагментацією сучасного суспільства. Формується “індивідуалізоване суспільство” (З. Бауман), у якому приватне вторгається у сферу суспільного, витісняє все, що не можна цілком перекласти мовою приватних цілей і інтересів. При цьому переглядаються цінності демократії, що веде до наростання нестабільності й хаосу. З іншого боку, соціум створює дедалі більші перешкоди на шляху духовного зростання людини. Збільшується прірва між максимально індивідуалізованими, сильними соціальними суб’єктами і значною масою слабких учасників. Усе відзначене є підставою для пошуку соціальних форм епохи постмодерну, де, з погляду юриспруденції, важливо визначитися у втраті мобілізуючої ролі законодавства, а також більше уваги приділити патерналістській функції держави як способу подолання суперечностей “індивідуалізованого суспільства”. У наш час дефіцит права неможливо заповнити рясною законодавчою масою, і неспроможна подальша раціоналізація права.

Протягом останнього сторіччя методологія від класичної, сформованої на раціональних і об’єктивних підходах, через некласичну – з її волею вибору й суб’єктивністю – вийшла до посткласичної (постмодерністської), що характеризується визнанням нераціонального і плюралістичного підходів. Необхідність використання постмодерністської методології визначається неможливістю пояснити багато проблем правового й державного життя, керуючись запропонованими підходами.

Як найважливіша складова методології юридичної науки через нашарування моністичного підходу пробиває собі дорогу плюралізм. При цьому при розгляді плюралізму характерні дві позиції: перша пов’язана з визнанням однієї реальності й різних спроб її пізнання; інша – відрізняється постулюванням множинності світів,