LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Держава та право. Юридичні науки → Традиції та новації в правовому розвитку: загальнотеоретичні аспекти

лінією герменевтики може бути визначена різниця між правознавством і державознавством. Оскільки виділяються герменевтичні науки, тобто науки, що займаються комунікативною взаємодією, внутрішньо пов’язані з мовою, текстом, то правознавство - це безумовно герменевтична наука, у той час як державознавство не є в основній своїй частині таким.

Культурні цінності цивілізацій глибоко метафоричні, у них подані багатозначні смисли й образи, що найчастіше не піддаються логічній інтерпретації. Завдяки теорії метафори визнано, що образна метафорична мова є первісною й має більш фундаментальне значення для культури, ніж наукова термінологія. Метафори охоплюють значну частину людського досвіду й фіксуються в поняттях, що пояснюють усю культуру чи цивілізацію. Метафора характерна не тільки для літературних творів, вона існує в науці, філософії, юриспруденції. Для правознавства важливий розгляд метафори як когнітивного процесу, коли формулюються нові поняття, і як культурного процесу, за допомогою якого змінюється мова права.

Багато змін у культурі відбуваються як наслідок засвоєння нових метафоричних понять і втрати старих. Так, у нашій культурі метафора “загальнонародна держава” замінена на метафору “правова держава”. Метафора не просто належність мови чи тільки те, що описує реальність. За допомогою метафори ми встановлюємо те, що для нас є реальним. Таким чином, метафори можуть самі творити реалії. Так, наприклад, використання метафори “права людини” у нашій правовій культурі не стільки відбиває соціальну реальність, скільки творить її.

У підрозділі 1.3. “Юридична антропологія як затвердження правового різноманіття” подані положення про впровадження антропологічного підходу в правовому мисленні, що дозволяє здійснити “антропологічний поворот” до людини як первісної правової реалії.

Юридична антропологія націлена на вивчення внутрішнього світу людини, за допомогою якого вона реалізує себе як творець правової й державної реальності. Вона дозволяє побачити, як духовний світ людини об’єктивується у правових нормативах, цінностях, державних інститутах тощо. При цьому переборюється поширена переоцінка раціональної поведінки, затверджується значення людського досвіду й людських переживань, розкриваються нові можливості для розуміння поведінки людини у правовій сфері.

Юридична антропологія дозволяє виділити загальноправові тенденції розвитку в комплексі з визнанням правового різноманіття і встановленням міри правових розбіжностей. За її допомогою з’ясовна неспроможність правового еволюціонізму, очевидна вада сучасного західного права - прагнення до однаковості. Вона враховує антропологічний дуалізм сучасного світу, глобальну розділову лінію між раціональною атлантичною тезою і традиціоналістською антитезою як рушійною силою розвитку в XXI сторіччі.

Юридична антропологія свідчить, що кожна правова культура має право на автономію, і варто було б окреслити межі цієї автономії, визнати плюралізм правопорядків, відмовившись від етноцентризму (європоцентризму). Як показали антропологічні дослідження, за державним правом (правом держави) найчастіше ховаються інші недержавні форми права, які сьогодні стають теоретичною базою концепції правового плюралізму.

Висновок юридичної антропології: право це інструмент, створюваний кожним суспільством для вирішення виникаючих у ньому конфліктів. Тут можна вийти до нового пояснення існуючої правової реальності, глибше проникнути у проблематику зв’язку людини і влади, формування її правового менталітету, до розгляду нашої правової системи і правової культури як продуктів певної (євразійської) цивілізації.

У підрозділі 1.4. “Правова аксіологія: цінності права і правові цінності” подана правова аксіологія як один із напрямів аксіології, пов’язаний з ціннісною характеристикою права.

У правовій аксіології використовується поділ цінностей на цінності-цілі,

чи вищі (абсолютні) цінності, і цінності-засоби, чи інструментальні (відносні) цінності. В основі права перебувають такі абсолютні цінності, як збереження життя, родини, власності, забезпечення безпеки, здобування знань, прийняття рішень і т. ін. Цільове призначення права в цьому зв’язку полягає в збереженні існуючих цінностей по таких напрямах, як їх закріплення, ієрархізація, інформування про цінності, перерозподіл і захист цінностей.

Інструментальна цінність права – це його ціннісне розуміння як певного регулятива, відповідно до правил і вимог якого люди здійснюють свою поведінку. Інструментальна цінність права виражена також у тім, щоб розмежувати цінності й антицінності.

Будучи досягненням культури й цивілізації, право має власну цінність, оскільки протистоїть сваволі, є символом свободи, справедливості, формальної рівності. Право це не тільки уособлення порядку, але й цінність, що забезпечує його розвиток, охорону і взаємодію з безладдям.

У розумінні власної цінності права виділяються специфічні цінності, що, на відміну від цінностей права, тобто цінностей, забезпечуваних правом (життя, здоров’я, родина, власність і т. ін.), називаються правовими цінностями (права людини, суб’єктивні права, юридичні обов’язки, правозаконність і т. ін.).

Соціальна цінність права визначається його здатністю вирішувати виникаючі в суспільстві проблеми за допомогою правових засобів, формуванням необхідного обсягу правового регулювання, забезпеченням стабільності у відносинах, надійністю соціального захисту. Проголошення правової держави є визнання соціальної цінності права. Особистісна цінність права полягає в тому, що право є джерелом свободи особи, котра входить у певну соціальну спільність. За допомогою права вирішується суперечність між особистою свободою й загальним благом. У правовій реальності мир цінностей включає цінності, оцінки, ціннісні орієнтири й відповідні їм ієрархічні формування системи правових цінностей. Таким чином, правові цінності існують для суспільства й індивіда у вигляді “готових формул”, що орієнтують його в соціальному житті, впливаючи на вибір варіанта поведінки у сфері дії права.

У підрозділі 1.5. “Компаративістика про традиції та відновлення у правовій сфері” подане порівняльне правознавство у зв’язку з фіксацією універсального характеру права як складової різних цивілізацій і культур, що одночасно розкриває особливості існування правових систем, їх з’єднання у правові сім’ї й поділ по правових традиціях. Використання підсумків порівняльного правознавства не може бути зведене до сфери законодавства, його інтерпретації, уніфікації, а також до проблем навчання юристів. Результати порівняльних досліджень впроваджуються у правозастосовну діяльність, договірну практику, діяльність міжнародних і міждержавних об’єднань, під час здійснення різних наукових досліджень у правовій сфері. Сучасна компаративістика покликана розкривати тенденції розвитку правових систем, можливості й межі запозичення досягнень інших правових культур, шляхи збереження власних правових традицій, цінностей і норм.

Порівняльне правознавство дозволяє переборювати сформоване уявлення про європоцентристський розвиток правових культур. При цьому стає