LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Держава та право. Юридичні науки → Традиції та новації в правовому розвитку: загальнотеоретичні аспекти

очевидною необхідність уникати використання критеріїв розвиненості при оцінці різних правових систем. Визначальним моментом для характеристики розвитку правових систем є їх класифікація на релігійні й нерелігійні (світські). Поряд із цим правові системи консолідовані по двох правових традиціях: західній і східній.

Порівняльне правознавство свідчить про необхідність відмовлення від уявлень про універсальні моделі правового розвитку, оскільки правова еволюція пов’язана з використанням традицій, унікальності й самобутності правових систем, культур і цивілізацій.

Глобалізація виводить компаративістів до розгляду проблем правової конвергенції, де особливий інтерес становить загальне право Європи й загальне право Латинської Америки, що є новими феноменами, які не належать ні до міжнародного, ані до внутрішньодержавного права. Очевидно, ці правові системи можуть бути виділені як інтегративні правові системи.

У підрозділі 1.6. “Єдність моральної та правової реальності” йдеться про одну з важливих особливостей невіддиференційованих правових систем (до яких належить і наша правова система): єдності моральної та правової реальності. Ще Б.А. Кистяковський писав, що норми права й норми моральності у свідомості російського народу недостатньо диференційовані й живуть у злитому стані. Не випадково у вітчизняній правовій системі право і справедливість пов’язуються не тільки на рівні ідей (принципів права), але й на рівні функціонування (функцій права). Із цим пов’язана теза про те, що в нашій реальності право є не тільки формально рівним, але і справедливим масштабом свободи.

Відзначимо, що відсутність універсального поняття “справедливість” характерна як для вітчизняної, так і для інших культур. Тому не можуть бути прийняті суттєві спроби абсолютизації поняття “справедливість” стосовно правової сфери. Тим часом будь-яке зведення права до букви закону, до зовнішнього правила поведінки спрямоване на звільнення права від моральності. У вітчизняній правовій культурі право завжди є синонімом правоти, правди, справедливості на відміну від західної правової культури, де право традиційно поєднується із законністю, формальною визначеністю, упорядкованістю. Для вітчизняних концепцій права характерний зв’язок з релігійно-моральними засадами, де право невіддільне від долі держави, культури, ролі особистості в державі. Цим визначається належність нашої правової системи до невіддиференційованих правових систем, для яких не властива тверда розділова лінія між правом, релігією, мораллю, політикою. Невіддиференційовані правові системи мають свою особливу логіку розвитку, сформовану на використанні традицій, колективістських засад та інших основ, що визначають правову спадщину. Їм властиве взаємопроникнення права й моралі. Тут право ототожнюється зі справедливістю не тільки на рівні

повсякденної правової культури, але й на рівні професійної правової культури. Зокрема, використання термінології “справедливе право” і “справедливе правосуддя” є доказом генетичної спільності права й моралі в нашій правовій системі.

Другий розділ дисертації – “Правова спадщина як фундамент правового розвитку” містить сім підрозділів.

У підрозділі 2.1. “Про необхідність збереження й використання правової спадщини” говориться, що питання правової спадщини та її використання прямо пов’язані з уявленням про право як явище, що існує у зв’язку із соціальною владою (плюралістична концепція права), на відміну від уявлень про право як явище, що існує тільки у зв’язку з державною владою (моністична концепція права). При цьому державна влада позбавляється монополії на право, а правова спадщина полягає не тільки у зв’язку з діяльністю державних інститутів, але і всупереч їй.

Нова епоха, іменована постмодерном, загострює нестабільність правової сфери, вимагає критичного ставлення як до своєї правової спадщини, так і до правової спадщини інших держав. Відмічувана криза західної традиції права є додатковим стимулом для подолання європоцентристського підходу до права, його основних ідей, принципів, цінностей і норм.

Розбіжності щодо використання правової спадщини виводять до особливостей поділу всіх правових систем сучасності на два різновиди: віддиференційовані й невіддиференційовані, де віддиференційовані правові системи існують як відособлені стосовно релігії, моралі, звичаю, політики. У невіддиференційованих правових системах право нерозривно пов’язане з іншими регуляторами й цінностями. Якщо до складу віддиференційованих правових систем належать сім’я романо-германського й сім’я загального права, то невіддиференційовані правові системи включають: релігійну правову сім’ю, традиційну (звичаєвоправову) сім’ю, євразійську (ідеологізовану) правову сім’ю, далекосхідну правову сім’ю.

Правовий розвиток не може сформуватися на основі правових інститутів і функціонування права віддиференційованих правових систем, виражаючи ситуацію таким чином, начебто невіддиференційовані правові системи – це стан відсталості правового буття. По-перше, невіддиференційовані правові системи – це основний масив на правовій карті світу, і, по-друге, ці правові системи мають свою внутрішню логіку розвитку, що не змінюється у процесі діалогу правових культур. Існування невіддиференційованих правових систем поряд із віддиференційованими являє собою два визначальних напрями правового розвитку, що відбивають різницю у світосприйманні, ставленні до Бога, інших людей, традицій предків, виражені в особливостях правового менталітету і сприйнятті інших правових культур. Вивчення й використання правової спадщини невіддиференційованих правових систем має складати таку саму скарбницю правознавства, якою традиційно є правова спадщина віддиференційованих правових систем.

Існує нагальна потреба продовжувати свою традицію права у зв’язку з неефективністю багатьох запозичених правових інститутів і норм у механізмі дії права України. Можна очікувати на підвищення інтересу до власної правової спадщини, оскільки дедалі стають помітнішими можливості підвищення ефективності правової системи України при її використанні.

У підрозділі 2.2. “Традиції та новації в цивілізаційному вимірі правової реальності” йдеться про загальний родовий досвід культури, що набув стійкого характеру, який закріпився в певних стереотипах і правилах культурної діяльності, що іменується традицією. Відхилення від традиційного досвіду, пов’язане з його творчим розвитком, носить найменування новації. Традиція це зв’язок між минулим, сьогоденням і майбутнім, це зв’язок як спадкування. Тут повторюваність не є вирішальним критерієм, оскільки традиція затверджується міжчасовою наступністю уявлень. Наступність саме є передачею спадщини та її сприйняття.

Вважається, що термін “традиція” породжений в юриспруденції, де він спочатку означав передачу спадщини, майна. Термін “традиція”, на відміну від терміна “звичай”, більш універсальний, використовується в багатьох випадках, на яких не поширюється звичай. До того ж звичай не здатний змінюватися, структурно переформовуватися, збагачуватися так само швидко, як традиція. Звідси поділ традицій