LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Держава та право. Юридичні науки → Традиції та новації в правовому розвитку: загальнотеоретичні аспекти

на статичні й динамічні. Для статичних характерна сталість компонентів, тверда структура, відносна простота (саме ці традиції іменуються звичаями). Динамічні традиції характеризуються компонентним складом, що змінюється, структурою, яка перетворюється, зростанням складності чи спрощення. Нові комбінації чи збагачення новими компонентами (інновації) складають характерну рису динамічних традицій.

Неминучість традиційних уявлень – їх поступова зміна, модифікація. Еволюція традицій відбувається по двох напрямах: по-перше, це подолання старих традицій, і, по-друге, це становлення нових традицій. Виникнення нових традицій не пов’язане прямо з руйнуванням старих традицій, оскільки можливі збагачення й розвиток традицій за змістом і формою. Традиції в процесі свого функціонування об’єктивно ведуть до затвердження й закріплення однаковості, усунення розмаїтості, викликаної випадковістю. У цивілізаційному процесі важливу роль поряд із традиціями відіграють інновації, тобто будь-які відкриття, що здійснюються на особистісному рівні, але досягають їх прийняття на соціальному рівні. Основною умовою новацій є їхня трансльованість.

Правові традиції, характер їх використання складають головну підставу з’єднання правових систем у правову сім’ю. Якщо проаналізувати зміст правового стилю як основної характеристики правової сім’ї, то можна дійти висновку, що це ніщо інше, як правові традиції. Так, у сім’ї загального права правова традиція накопичення й використання нормативів досвіду судових рішень, а в романо-германській правовій сім’ї - правова традиція формування абстрактних нормативів у законотворчій діяльності. У сім’ї загального права

- традиція пріоритету процесуального права над матеріальним, у сім’ї романо-германського права - традиція підвищення матеріального над процесуальним.

Таким чином, питання про правові традиції, їхню специфіку й використання має безпосереднє відношення до існуючих національних правових систем, їх входження в різні правові сім’ї. Врахування власних правових традицій стосовно правової системи України є важливим у зв’язку з використанням запозичених правових інститутів, цінностей і норм.

У підрозділі 2.3. “Правова реальність у процесах трансформації суспільства” виділені три концепції трансформації суспільства, сформульовані уXX сторіччі, що привертають увагу дослідників: концепція А. Тойнбі про циклічний рух людського суспільства, де історія складається з безлічі цивілізацій, що самостійно розвиваються і проходять шлях від народження до смерті; концепція П.Сорокіна, за якої суспільство рухається в межах трьох соціокультурних типів; концепція К. Ясперса, в якій лінійна історія суспільства проходить декілька критичних відрізків – осьовий час, що визначає наступну епоху.

Таким чином, теорія цивілізацій набуває дедалі більш чітких обрисів, хоч і залишається предметом дискусій. Тут перспективними є розробки Ш. Ейзенштадта, котрий виділив основи і структуру цивілізаційної побудови суспільства. Визначальним моментом для структуризації став поділ центру й периферії, що потягло за собою формування “великої” й “малої” традицій. Затвердилися символічне підкреслення відмінності центру від периферії, функція центру із створення нових інститутів, підпорядкування периферії центру, сформульованим центром принципам.

Виниклі на зорі цивілізації суспільства значно розрізняються по таких ознаках, як відмінність центру від периферії, структурна диференціація, межі між компонентами макросоціального порядку, розробленість символіки. Дискусії з приводу перетворення первісних суспільств і змін у суспільствах цивілізації привели до виділення трьох визначальних компонентів: а) елітних груп, що сприяють створенню й затвердженню нових відносин; б) ресурсів і в) зразків соціальних відносин або інститутів, що стимулюють перетворення. Дія цих компонентів розрізняється по двох макротипах суспільства: плюралістичному й моністичному. У моністичних суспільствах межі різних секторів – релігійного, економічного, політичного, правового і т. ін. – збігаються або один сектор панує над іншими. У плюралістичному суспільстві існує автономія цих секторів. У цьому зв’язку історія людського суспільства фактично може бути розглянута як історія двох типів суспільства: колективістичного й індивідуалістичного.

Важливим є висновок, що виникнення держави не складає рубіжного етапу в розвитку суспільства, оскільки держава – це тільки одна зі складових різних цивілізацій. Необхідно констатувати трансформацію первісних суспільств у традиційні суспільства (цивілізації), а далі – їх перехід до сучасних суспільств (цивілізацій).

Подолання лінійного бачення розвитку суспільства, ідей європоцентризму, існування єдиної цивілізації, становлення світової держави і всесвітнього права – складають визначальний зміст сучасних розробок цивілізаційного підходу.

У підрозділі 2.4. “Традиції в праві та правова спадщина” йдеться про те, що, будучи фактором стабільності в суспільстві, правова система несе в собі традиції, які забезпечують зв’язок між минулим, сьогоденням і майбутнім не тільки права і правової культури, але всієї культури суспільства в цілому. Традиції в праві це правове спадкування, вони є синонімом абсолютного, вічного, існуючого в різні часи. Їхній авторитет забезпечується корисністю, поширеністю, масовістю застосування, ефективністю дії. Традиції в праві в більшості випадків не мають потреби у примусі.

Традиції в праві, їхня історична доля, збереження і зміна цих традицій безпосереднє своє вираження знаходять у проблемі наступності. Наступність у праві це зв’язок між етапами, чи ступінями, розвитку, що полягає в збереженні елементів права як цілого чи окремих його сторін, при переході правової системи з одного стану в інший. Необхідно розрізняти поняття “наступність” і “акультурація”, оскільки правова акультурація вже є запозичення положень інших правових культур, яким саме підривається наступність власної правової культури. Наступність у праві здійснюється використанням як традиційних регулятивів (звичаїв, традицій, звичок), так і залученням раціональних регуляторів (закони, рішення, договори). Наступність може бути виражена у правових нормах і інститутах, правосвідомості, правовій поведінці. Вона може стосуватися як права, так і того, що іменують метаправом (правознавством).

Цілісність права досягається не тільки збереженням і використанням традицій, забезпеченням наступності, але самим існуванням того, що може бути назване, за аналогією з культурною спадщиною, правовою спадщиною. Правова спадщина – це сукупність зв’язків, відносин і результатів правового розвитку минулих історичних епох у межах окремої правової культури, правової системи чи правової сім’ї. Правова спадщина втілена в сукупності правових цінностей, закладених в основу будь-якої правової системи, за допомогою яких існує, функціонує й розвивається право. Національна правова культура в кожний конкретний момент містить у собі правову спадщину і творить її. На цьому тлі є ще помітнішими, по-перше, визнання циклічності в еволюції права і, по-друге, переорієнтація з прогресу на підтримку традицій,