LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Держава та право. Юридичні науки → Традиції та новації в правовому розвитку: загальнотеоретичні аспекти

за допомогою яких можна забезпечити гуманістичне розуміння сучасного права.

Різниця між Заходом і Сходом виявляється в існуванні двох традицій права, що є визначальними у становленні правової спадщини різних цивілізацій і культур. Західна традиція права, пов’язана з автономністю, відособленістю права від моралі, релігії, політики, ідеології, основну увагу приділяє правам і свободам, чітко розмежовує сфери приватного й публічного

права, підтримується й розвивається юридичною елітою. Східна традиція права пов’язана з проникненням у правову сферу інших систем соціального регулювання, тут право в першу чергу – це встановлення влади, народу, Всевишнього. Визначальними є юридичні обов’язки, відсутній чіткий поділ сфер приватного й публічного права, розвиток права визначається державною владою, відсутня юридична еліта, що відокремилася.

Сучасний правовий розвиток України слабко орієнтований на використання своєї правової спадщини, характеризується значною правовою акультурацією, некритичним запозиченням досягнень західної традиції права.

У підрозділі 2.5. “Західна традиція права та її раціоналізм” подана західна традиція права, яка сягає корінням у приватне римське право, складається під впливом канонічного права, має високий рівень законодавчої культури, формується відповідно до концепції правової держави. Вважається, що саме по цих ознаках правові системи поєднуються в західній правовій традиції.

У сучасну епоху західна правова традиція характеризується тим, що, по-перше, право чітко відособлене від релігії, політики, моралі й т. ін.; по-друге, право розвивається юристами-професіоналами; по-третє, в юридичних навчальних закладах розробляються правові концепції й систематизації; по-четверте, юридичне навчання складає метаправо, за допомогою якого право оцінюється й пояснюється.

Криза західної традиції права пов’язана з постійним підвищенням права, що призвело до фактичного ототожнення права й Бога. У той самий час Захід перестав бути центром існуючого світу (кінець європоцентризму). Нарешті, виявилися неспроможними твердження про послідовний розвиток права через минулі покоління в майбутнє, не сприймаються ідеї про порятунок світу через прогрес права. Тому не випадкові спроби перебороти вузькість традиційних західних концепцій права: позитивістської, природної й соціологічної шляхом створення єдиної інтегрованої юриспруденції. Ця нова юриспруденція (соціальна теорія права) має ґрунтуватися не тільки на розумі, але й на почуттях, інтуїції та вірі, на ідеї, що у право треба вірити, інакше воно не працюватиме. Соціальна теорія права має просунутися далі від вивчення західних систем права й західної правової традиції до вивчення систем і традицій права, що не належать Заходу, до питань взаємодії західного й незахідного права.

На цьому тлі явно завищені твердження про нормативно-законодавчу систему як природний магістральний шлях правового розвитку, про вироблення єдиних основних правових цінностей, про публічне і приватне право як необхідні складові правової сфери. Недоречним є скепсис стосовно прецедентного права, його можливостей та історичної перспективи з огляду на визнану первинність юридичного прецеденту як джерела права.

У підрозділі 2.6. “Колективізм і індивідуалізм у правовому розвитку суспільства” говориться, що ідея біполярності людської історії, яка

розвивається між двома полюсами, якими є колективістичні й індивідуалістичні суспільства, набуває дедалі більшого визнання. Значення колективістичних і індивідуалістичних засад в історії розвитку людського суспільства як визначальних привело до поділу всіх цивілізацій, що існували після архаїчних (первісних) суспільств, на колективістичні й індивідуалістичні в залежності від стилю мислення, почуттів і своєрідності колективних дій.

У різні історичні епохи конкретні суспільства були чи колективістичними, чи індивідуалістичними або тяжіли до якогось із цих різновидів. Багато в чому цим визначалася специфіка права й держави. З колективістичними й індивідуалістичними засадами в суспільному житті пов’язується поділ правової культури на два типи: соціоцентристську й персоноцентристську. Головна різниця правових культур у пріоритетах: в одному разі на першому місці особистість, її права і свободи, а в іншому – колектив, права і свободи колективу.

Тим часом існуючі різниці у використанні принципів колективізму й індивідуалізму при становленні й розвитку правових культур не означають: по-перше, що правовий розвиток це рух від колективістичних засад до індивідуалістичних; по-друге, у принципі ідея пріоритету чи вищої цінності прав особистості неспроможна, оскільки будь-яка держава складається з людей, котрі мають за конституцією такі самі права, як особистість, котра претендує на верховенство своїх прав; по-третє, ідея прогресу, що народилася в епоху модерну (правового прогресу, зокрема), уже показала свою неспроможність при вступі суспільства в епоху постмодерну.

Розвиток правової культури на Русі є прямим відбиттям колективності. Не випадково М. Бердяєв пов’язував негативне ставлення до права, змішання права й моралі з руським колективізмом. Не тільки державності в європейському вигляді не існувало на Русі. Довгі роки не існувало схожої на європейську правової культури, що формувалася на колективістичних засадах, які визначили пріоритет юридичного обов’язку перед суб’єктивним правом. Коли ж у XIX сторіччі почалося активне запозичення європейських правових нормативів і державних інститутів, це привело до руху в напрямі, протилежному шляху західної цивілізації.

У підрозділі 2.7. “Старий і Новий Заповіти як основи права” говориться, що старозавітна правова реальність є одночасно релігійно-міфологічною й раціонально-понятійною, в якій моральні і правові розпорядження носять характер завітів і міфологем.

Старозавітне право одержало своє вираження в “П’ятикнижжі”, де містяться як закони у строгому розумінні цього слова, так і умовляння, моральні розпорядження, численні ритуали й обряди. При цьому розрізняються моральні, обрядові й цивільні закони. Моральні закони включають десять заповідей. Серед обрядових законів нормативи, присвячені улаштуванню святилища, скінії, Великодню, обітницям, обрізанню, очисній воді й т. ін. Цивільні закони включають нормативи, що належать до заповідей і конкретизують їхні положення.

В основі старозавітного права лежать уявлення про правду-справедливість, що визначають дії Бога, а також є сутністю царської влади й суду. “П’ятикнижжя” наповнене умовляннями вершити правду і справедливість. Тут проводиться принцип особистої відповідальності людини за свої діяння. Право кревної помсти обмежене певними нормативами. Так, заборонялося мстити за кров будь-кому з родичів убивці, крім нього самого. У покараннях відсутня та суворість, що появилася в більш пізні часи.

Довгі роки Священне Писання було найважливішим джерелом як світського, так і церковного права. Окремі інститути старозавітного права чи були зразком і основою християнського порядку життя, чи прямо визнавалися обов’язковими для християн. Заповіді Христа як пряме вираження