LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Держава та право. Юридичні науки → Традиції та новації в правовому розвитку: загальнотеоретичні аспекти

Божественної волі загальнообов’язкові для християн. Крім них, у Новому Заповіті міститься писання Апостолів, у яких розкривається євангельське вчення про ставлення християн до закону й державної влади.

В юридичній літературі відзначається релігійна легітимність сучасної концепції прав людини на основі таких джерел християнства, як Старий і Новий Заповіти. Християнство підготувало ґрунт правам людини такими ідеями, як єдність людського роду й рівність його членів, унікальність і гідність кожної людини. Християнські засади простежуються у принципах демократії, поділу влади і громадянського суспільства. Християнською спадщиною визнається ідея становлення соціальної правової держави як відбиття новозавітної заповіді любові до ближнього.

Нове місце релігії в сучасному світі позбавляє християнство претензій на ідеологічне панування стосовно інших релігій, у той самий час у християнства своя ніша в постмодерністському світі, на яку не претендує навіть сучасна наука. Ознаки плюралізму й діалогу - основний поворот у сучасній теології. Сьогодні Церква стає значимою інстанцією морального контролю над соціальним життям. Перестаючи бути інститутом влади, вона забезпечує умови реального руху до християнського морального ідеалу через затвердження цінності людського життя, осуду насильства, участі у зміцненні світу, у боротьбі за збереження навколишнього природного середовища.

Розділ третійДіалог правових культур і наступність у правовому розвитку” містить сім підрозділів.

У підрозділі 3.1. “Правова культура і правова акультурація” говориться про специфіку правової культури, що визначається з використанням сучасних поглядів на культуру, її типологію, а також на основі врахування взаємодії культур, що виходить до процесів правової акультурації.

Правова культура при інформаційно-семіотичному підході є втіленням засобів, способів і результатів юридичної діяльності. При цьому характеристика правової культури пов’язана з важливою передумовою про відсутність єдиної правової культури для всіх народів і націй. У правовій культурі виділяється зовнішня правова культура (периферійна правова культура), яку складають позиції й цінності населення, і внутрішня правова

культура (центральна правова культура), головний зміст якої складає професійна юридична діяльність і її результати. Рівень розвитку правової культури багато в чому визначений змістом внутрішньої правової культури, її спрямованістю й цілісністю. Звідси значення юридичної еліти у вирішенні проблем правового розвитку, удосконалюванні правової культури.

Сучасний світ не може існувати в умовах замкнутості правових культур. Відбуваються процеси правової акультурації, тобто взаємодії між правовими культурами на рівні законодавства, судової практики, юридичної науки, юридичної освіти. Результати правової акультурації можуть бути позитивними й негативними. Глобальною акультурацією є рецепція права, під час якої відбуваються глибинні зміни у правовій культурі. Деформація правової культури під впливом іншої (чи інших) правових культури, що створює напругу в правовій сфері й ускладнює правовий розвиток, носить найменування правової декультурації.

Розуміння необхідності обмежень при запозиченні нормативів і цінностей інших правових культур помітне вже на етапі становлення сучасних правових систем. Можна констатувати, що успішне використання запозичених інститутів, норм і цінностей є винятком. У більшості випадків запозичене виявляється менш ефективним, ніж його буття у власній правовій культурі. До того ж відбувається деформація запозичених інститутів, норм і цінностей під впливом компонентів тієї правової культури, в яку вони включаються.

У діалозі правових культур виявляється їхня самобутність, що складає визначальний фактор буття національних правових культур. Наростання взаємодії між правовими культурами не тільки розширює простір правової культури, але й вимагає від кожної правової культури, з одного боку, стійкості стосовно інших правових культур, а з іншого – здатності до засвоєння інновацій.

У підрозділі 3.2. “Динаміка правової культури” розкриті основні напрями підвищення рівня правової культури, серед яких: формування почуття права й законності; опанування досягнень логіко-правового мислення; удосконалювання законодавства; підвищення рівня законопроектних робіт; удосконалювання реалізації права; удосконалювання застосування права; здійснення концепції поділу влади; збереження традицій і впровадження новацій у систему юридичної освіти.

Парадокс сучасного життя виражений у проблемі плюралістичності існуючих національних правових культур і моністичності прав людини внаслідок їх обов’язковості, що затверджується, для кожної культури. Визнання основних прав для всього людства – ідея, що виникла завдяки християнству й що базується на уявленнях про гідність кожної людини, її богоподібність, порятунок і безсмертя. Об’єднання універсальної традиції прав людини з культурною самобутністю складає проблему культурного проникнення (акультурації) й символізації цінностей. Кожна культура породжує свою власну раціональність, свою мораль, право, естетику й

виражається у своїх символічних формах. При цьому розуміння однієї культури не може бути цілком перекладене мовою іншої культури.

Для існування сучасних правових культур важливого значення набуває міжцивілізаційний діалог, у рамках якого: 1) засвоюється прогресивний досвід при збереженні цивілізаційних особливостей кожного співтовариства, культури й менталітету народу; 2) сприймаються тільки ті положення, що дане співтовариство в змозі опанувати; 3) сприйняті елементи іншої цивілізації набувають нового вигляду; 4) діалог цивілізацій приводить до розвитку цілісності всіх цивілізацій і забезпечує плюралізм існуючих культур.

Питання динаміки правової культури України пов’язані з використанням у нас норм і стандартів Ради Європи та Європейського Союзу, є предметом конкретної правової політики, визначають науковий пошук сучасних загальнотеоретичних, галузевих і спеціальних правових досліджень.

У підрозділі 3.3. “Загальноправовий розвиток і збереження національної правової культури” говориться, що більшість досягнень останніх років у правовій сфері була пов’язана з висуванням ідеї прав людини як основної в правовому розвитку. Будучи визначальною рисою західної традиції права, використовуючи стан європоцентризму на правовій карті світу, права людини не тільки посіли центральне місце в міжнародному праві, але й почали підмінювати ідею права як таку. На жаль, провідна роль прав людини не забезпечує ефективного впливу права на громадське життя, на свідомість і волю людей, їхню поведінку. Складається відчуття втрати консолідуючих і творчих можливостей права у зв’язку з наростанням кризових ситуацій і неконтрольованих процесів. Відмічувана криза західної традиції права змушує звернутися до питань різноманіття існуючого правового світу з його унікальними правовими культурами. При цьому в новому світлі появляється проблема прав і обов’язків як найважливіших компонентів права. Мабуть, ігнорування обов’язків у праві