LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Держава та право. Юридичні науки → Традиція правового плюралізму: західна та східна інтерпретація

й емпіризму, чи позитивізму. Окрім того, на думку автора, слід чітко констатувати, йдеться про класичну, некласичну і постнекласичну філософію чи науку (з чітким зазначенням ознак класичності, некласичності й постнекласичності)? Інакше існує невиразність у постановці й вирішенні питань.

Обґрунтовується необхідність формування нового ставлення до правової теорії в Україні. По суті ця теорія має комплементувати ідеї (метафізика), факти (позитивізм) і оцінки (аксіологія) і зрозуміти дійсне поєднання цих найважливіших правових сфер. У зв’язку з цим виникає необхідність розробки онтології, яка була б адекватною зазначеній концепції синтезу. Такою адекватною онтологію є теорія ейдосів. Феноменолого-ейдетична редукція цієї теорії дозволяє виявити в українському праві його допонятийну, або донаукову, доконцептуальну глибину. Все подальше розростання права слід розуміти з цього первісного. У процесі аналізу правових поглядів В. Бачиніна, А. Козловського, С. Максимова, Ю. Оборотова, П. Рабіновича, В. Селіванова, В. Шкоди робиться висновок щодо повернення української юриспруденції до плюралізму праворозуміння.

У підрозділі 3.4. “Компаративістика в утвердженні правового плюралізму” підкреслюється, що справжня цінність права може пізнаватися лише за допомогою подолання партикуляризму власного національного права, бо останнє не може бути критерієм оцінки себе самого.

Зазначається, що порівняльне правознавство володіє більш широким спектром типових рішень, ніж національно обмежена правова наука. І перш за все тому, що рішення, які містяться в правових системах світу, більш різноманітні й багатші за змістом, ніж ті, які можуть розробити обмежений рамками своєї національної системи юрист, хай навіть володіючи багатим уявленням.

Якщо порівняльно-правовий аналіз показує, що дана проблема за кордоном вирішується інакше, не можна виступати проти використання цього рішення в національному праві лише на тій підставі, що таке регулювання “іноземне”, тож і непридатне. “Питання про рецепцію іноземних правових інститутів є питанням не “національної належності”, а простої доцільності, необхідності. Ніхто не буде привозити з далеких країв те, що в нього самого є такої або кращої якості. Тільки нерозумний буде відмовлятися від кори хінного дерева лише на тій підставі, що воно виросло на чужому полі“ (Р. Єринг).

Ейдетичне вчення про природу права, яке є апріорним і дедуктивним, конкретизується через послідовне і системне обґрунтування стильоутворюючих елементів українського права, а саме: світоглядно-ідеологічних факторів, історичного виникнення й еволюції правової системи, домінуючої ролі правової доктрини та її своєрідності, джерел права та методів їх тлумачення, своєрідності юридичної техніки.

У підрозділі 3.5. “Концепція нормативних фактів” виявлено такі конститутивні його елементи, як акт визнання, факт і цінність, нормативний зміст факту. Підсумком дослідження стало обґрунтування автором власного визначення поняття “право”.

Ейдетичне вчення про природу права поглиблено через ідеал-реалістський підхід. Підкреслюється, що ідеал-реалізм є необхідною методологічною передумовою як для поняття права, так і для поняття “нормативного факту”. Такий метод у правознавстві має свою підставу у специфічному духовному, або ідеальному, характері справедливості й похідних від неї цінностей.

Обґрунтовано, що “нормативні факти” є втіленням позачасової цінності в чуттєво сприйманому соціальному факті. Така цінність легітимує “нормативні факти”, а, отже, у дієвому визнанні цінності укорінений стрижень права. “Нормативні факти” є динамічною концепцією цінностей, концепцією ідей-дій, що проникають у реальну поведінку. Вони є матеріалізацією ідей і цінностей у фактах. При цьому маються на увазі не самі “соціальні факти”, а виключно “нормативний зміст” цих фактів, який пізнається через редуктивну інверсію.

Зваживши на те, що в проблемі “нормативних фактів”, як підстави зобов’язуючої сили й ефективності правової норми, полягає вся складність феномена права, а також, що в дієвому визнанні цінності укорінений стрижень права, запропоновано визначення поняття права, яке має наступні ознаки: по-перше, це система, порядок імперативно-атрибутивних норм; по-друге, основується на нормативних фактах; по-третє, набуває легітимності, дієвості й гарантованості у соціальному житті. Імперативно-атрибутивна структура всіх правових явищ і, відповідно, правового регулювання полягає в нерозривному зв'язку між обов'язками одних осіб і домаганнями інших. Такий нерозривний зв'язок, своєю чергою, свідчить про засадничий взаємозв'язок між імперативно-атрибутивним регулюванням і ідеєю справедливості.


ВИСНОВКИ


У висновках викладено основні положення дослідження, сформульовані теоретико-методологічні положення і практичні рекомендації, що заслуговують на пріоритетну увагу, виокремлено актуальні проблеми, на дослідженні яких доцільно зосередити зусилля науковців.

1. Вихідне положення і принцип дослідження полягає в тому, щоб на основі аналізу і теоретичного узагальнення західної, східної і вітчизняної традиції правового плюралізму запропонувати ідеал-реалістське вирішення проблеми права і в такий спосіб збагатити концептуально загальне вчення про природу права. Це сприятиме поступу права в Україні.

2. Знаменними здобутками природно-правових вчень варто вважати: осмислення права в його первісній природі, до запровадження державою, і обстоювання незалежності природного права від визнання чи невизнання з боку держави; виявлення онтологічного місця права; визначення права за його джерелом; синкретизм права і моралі; відображений теорією гештальту телеологічний підхід до права; зв’язок ідеї справедливості з принципом договору; визнання договору фундаментальним поняттям теорії легітимації.

3. Головним постулатом позитивізму є висовування права з влади держави. Право, як і державу, не можна зрозуміти інакше, ніж примусовий порядок поведінки людини. Тоді державу можна зрозуміти в юридичному сенсі як саме право. Однак держава є не лише системою норм, але і певною реалією; вона, як і все право, поставлена у взаємозв'язок з цінностями. Теорія ж ототожнення права і держави показує свою нездатність відобразити неминучу антиномію між нормативними і реальними елементами держави. Держава є не лише системою правил, але і деякою реальністю, яка може ці правила порушувати.

4. Якщо геттінгенські юристи, як попередники історичної школи права, заперечували позачасовість права, то, еволюціонуючи, школа визнала право феноменом універсальним і позачасовим, що наблизило її до природно-правового вчення.

5. Інтегративно-правове вчення синтезує дух і матерію, нормативний і дескриптивний підходи до права, легітимність і легальність. У контексті нормативного і дескриптивного підходів до права обґрунтовано метаюридичну природу цінностей. Концепція формальної справедливості у позитивізмі не містить ніяких критеріїв оцінки того, чи є чинні норми дійсно справедливими. Оцінки не є завданням науки права. Позитивне право безоціночне. Для досягнення реальної справедливості необхідно доповнити формальні вимоги справедливості морально-етичними цінностями. Дух права має переважувати