LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Держава та право. Юридичні науки → Традиція правового плюралізму: західна та східна інтерпретація

би бути задовільним, коли б людина була емпіричним характером, однак вона ще й інтелігібельний характер (І. Кант), що змушує нас “софійно” пізнавати право. У свободній волі людини віддзеркалюється ідея, або дух, права, його джерело, істина, смисл, значення, цінність і мета. Тож, право не лише факт, але також ідея та цінності. Воно не прагне лише констатувати чи пояснити факти, як в науці. Його смисл - дія, пов'язана з оціночними судженнями і з реалізацією справедливості як мети. В осмисленні передпозитивної основи позитивного права (свободи) заради його обґрунтування і виправдання – квінтесенція всіх природно-правових вчень.

У підсумку: правознавство мусить розпочинатися з антропологічного моменту, з людської свободної волі, це право має більше зводитися до мудрості, ніж до науки. Право розвивається за участю особистості та складає частину її субстанції. Право розуміється як здійснення ідеї справедливості. Цим обумовлюється моральна критика права. Виявлення онтологічного місця права через синкретизм моралі й права було великим і знаменним здобутком всіх природно-правових вчень.

Розглядається, в який спосіб право має бути пов'язане із системою цінностей, які визнаються тим чи іншим конкретним суспільством і які надають значення і сенсу цьому суспільству.

Концептуальним ключем до з'ясування проблеми співвідношення права і справедливості є онтологічно-телеологічний підхід до права. За такого підходу право осмислюється за двома напрямами. По-перше, воно осмислюється як частка людського буття в його цілісності й доконечності. Право тут постає дедукцією із закономірностей людського універсуму, від цих закономірностей воно набуває свого понадюридичного значення і самобутності. По-друге, право осмислюється у своїй власній цілісності й доконечності. Якщо внутрішньою сутністю права є людська свободна воля, то зовнішніми виявами цієї сутності є звичаї, договори, закони, правові принципи, судові рішення.

У роботі здійснено екскурс в історію виникнення і розвитку уявлень про справедливість. З’ясовано, що ідея права в усі часи асоціювалася з ідеєю справедливості. Наголошено на виявленому давніми греками зв’язку ідеї справедливості, а відтак і права, з принципом договору, що обумовило подальший розвиток європейських правових учень. Сформувалася договірна теорія, в якій принципами права було визнано свободну, добру й обопільну волю учасників договору, як публічного, так і приватного (Платон, Арістотель, римські юристи, Альтезій, Г.В.Ф. Гегель, Т. Гоббс, Г. Гроцій, Г. В. Лейбніц, Д. Локк, І. Кант, К. Пуфендорф, Ж. Ж. Руссо, Б. Б. Спіноза). Сьогодні договір вважають фундаментальним поняттям теорії легітимації, який легітимує (обґрунтовує) і лімітує (обмежує) державу (Р. Нозік, М. Новак, Д. Ролс, Н. Рулан, О. Хеффе, Р. Циппеліус, Я. Шапп та ін.). Основною формою прояву збігу права і справедливості вважається гегеліанство.

Проаналізовано теологічні концепції справедливості християнських середніх віків, у яких справедливість приписувалася безпосередньо Божій волі, яка активно втручалася у стосунки між владою і підлеглими. Договір про підкорення, який теологи середньовіччя вважали підставою будь-якої влади, розцінювався скріплений печаткою самого Бога.

Першим кроком до секуляризації ідеї справедливості було вчення Х. Аквінського, в якому він, ідучи вслід за Арістотелем, виокремив комутативну, або зрівнюючу, і дистрибутивну, або розподільчу, справедливість. Повна ж секуляризація ідеї справедливості сталася в епоху Відродження, де образ світу став більш плюралістичним, шлях до спасіння перенесений до сфери суто людської і мирської діяльності, а людське суспільство стало автономним стосовно церкви. У ХVІІ – ХVІІІ століттях поширюються раціональні й секуляризовані теорії в межах справедливості. У новий час під договором розуміють не просто згоду в межах існуючого політичного устрою; він служить легітимації державно-правової спільноти взагалі.

Історію ідеї справедливості поглиблено і конкретизовано через рецепцію римського права.

Підкреслюється, що ідея, згідно з якою справедливість стає головною цінністю, на технічному рівні відбивається в особливій ролі судді в оцінці фактів, у владі визначати міру справедливості й відповідності моралі, а також в особливій ролі загальних принципів права, на які посилаються як на норми закону.

Якщо ігнорувати класичну традицію в розумінні моралі як “практичної філософії” (Арістотель), то виразно усвідомити право як атрибут людського духу неможливо. За своїм походженням право є етичним феноменом. Воно - “наука про дух”. Метафізичні вчення обстоюють філософське, або етичне, поняття права.

Онтологічно-телеологічний підхід до права поглиблено через визнання свободи квінтесенцією духу. З’ясовано, що проблема свободи складна як з філософського погляду, так і суто юридичного (Сократ, стоїки, Арістотель, грецька і латинська патристика, середньовічна схоластика, метафізика новітньої філософії). Метафізичне поняття свободи укорінене в почутті обов’язку і відповідальності. Поняття про свободу як автономію є поняттям про моральний ідеал і моральну норму (закон), а, отже, поняття свободи стає етичним. Свобода (безпричинність) є наслідком дії закону, категоричного імперативу. Ми бачимо, що і в цьому місці дослідження має вихід на нормативну етику. Як результат, у метафізиці право пов’язують зі свободою людини й у такий спосіб знову-таки обстоюють філософське, або етичне, його поняття.

Зроблено висновок про те, що онтологічно-телеологічний підхід до права віддзеркалює спосіб, у який право має пов'язуватися з цінностями суспільства. Право оцінюється під кутом зору цих цінностей і потребує змін у тих випадках, коли воно їм не відповідає. Цінності мають втілюватися в законах суспільства. Тож, право в суспільстві не самодостатнє і не автономне.

Висвітлена реалізація ідеї права: якщо внутрішньою сутністю права є людська свободна воля, зовнішніми виявами сутності права є звичаї, договори, судова практика, законодавство, правова доктрина. Існування цих джерел права і є реалізацією ідеї права.

Вчення про джерела права своє підґрунтя знаходить у працях Г.В.Ф. Гегеля. Мислитель пізнав принцип права і розгорнув його в “царство реалізованої свободи”. Ні до Г.В.Ф. Гегеля, ні після нього не було системи права, задуманої і викладеної так велично і так всеохоплююче. Він почав з живих звичаїв, які висновуються з людського серця і чуття. Спорідненим звичаю постає договір. У гегелівському громадянському суспільстві норми договірного права вважаються законом. Такими самими джерелами права є правова доктрина і судова практика. У підсумку: визнанням плюралістичної теорії джерел права він обмежив державну владу у справі врегулювання нею відносин у суспільстві. Це є головним і принциповим в обстоюваній ним правовій державі.

Вчення про джерела права далі розвивають сучасні континентально-європейські й англомовні правники Е. Аннерс, Ж. Л. Бержель, Г. Берман, Р. Давід, В. Кернз, Х. Кьотц, Д. Ллойд, Т. Оноре, В. Оуенз, Л. Фуллер, К. Цвайгерт та ін. Тенденцію “антиформалізму в праві”, коли закон поступається місцем іншим джерелам права, вважають елементом стилю західного права. Право може існувати поза зв'язком з державою. Державний правопорядок є