LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Держава та право. Юридичні науки → Традиція правового плюралізму: західна та східна інтерпретація

вузьким колом, вписаним у більш об'ємне коло права; іншими словами, держава є видовим поняттям, а право - родовим поняттям, що призводить до визнання плюралізму позадержавних правопорядків, підпорядкованих, рівнозначних або переважаючих державне право.

У підсумку наголошується, що проблема природного права - це відображення антиномічного характеру сфери права, де стикаються реальність і цінність, факт і ідея, емпіризм і апріоризм, автономія і гетерономія, стабільність існуючого порядку і динамізм морального прогресу, безпека і справедливість, суспільна необхідність і ідеал, нарешті, жорстка структура організації і спонтанність життя.

Найбільш важливими значеннями терміна “природне право” з точки зору його генезису та наукової систематики є такі: 1) моральне виправдання будь-якого права; 2) апріорний елемент будь-якого права; 3) правовий ідеал для критики чинного позитивного права; 4) незмінні правові нормативи, які протиставлені змінним правовим нормам; 5) автономне право, дієвість якого зумовлена безпосередньо певною цінністю; 6) спонтанне право (живе чи свободне), яке протиставляє себе заздалегідь фіксованому державою праву.

Більшість прибічників природного права не фіксують чітких меж між цими значеннями, цю позицію поділяє автор дисертації.

Упідрозділі 1.2. “Позитивно-правові вчення” осмислено філософію позитивного права як його обґрунтування, дієвість права як його сутність, джерела права, теорію юридичного самообмеження держави, еволюцію класичного позитивізму. Квінтесенцією підрозділу став висновок, що позитивно-правове вчення є політичною школою юриспруденції. Право в позитивізмі політично вмотивоване.

Підкреслюється, що юридичний позитивізм характеризується двома аспектами. По-перше, це чітке розмежування між правом як воно “є” і яким “має бути”, а по-друге, це тенденція розглядати право як науку поряд з іншими науками як з точки зору цілей, так і методів. Сутність обох аспектів одна, а саме правова наука визнає відмінність між позитивним правом, тобто законами, створеними людиною, як вони є, і правом, яким воно мусить бути. Лише перше може бути предметом наукового дослідження, друге ж є цілком іншою, своєрідною самостійною сферою і мусить вивчатися не юристами, а спеціалістами з етики.

Тож, кожна сфера діяльності - як право, так і мораль - є виключно автономними; жодна з них не може мати пріоритету над іншою. І кожна має справу з вирішенням своїх власних проблем. Для прибічників юридичного позитивізму чинне право є абсолютно автономною сферою, де йому не може протистояти природне або якесь інше право. Жоден конфлікт між цими двома сферами не може скасувати дію людського закону, хоча він і створює моральну проблему, а саме: чи не слід змінити чинний закон. Йдеться про головний постулат юридичного позитивізму: дійсність юридичних приписів не підлягає сумніву в разі їх конфлікту з певною системою релігійних, моральних чи інших цінностей неюридичного характеру.

Проаналізовано теорію позитивізму О. Конта і з'ясовано його безпрецедентний внесок у розвиток філософського, наукового і юридичного позитивізму. З’ясовано, що позитивізм Д. Остіна ґрунтувався на формальній логіці і психології утилітаризму. Д. Остін, як прибічник “командної”, або “імперативної”, теорії права, прагнув пояснити право через поняття порядку, погрози, команди, покори, звичок і загальності. Твердження, що право можна найкраще зрозуміти через його “неминучий” зв'язок з мораллю, Д. Остін, як до нього утилітарист І. Бентам, обрав головним об'єктом нападу. Г. Харт критикував просту ідею примусового правила Д. Остіна, бо правова система не цілком складається з примусових правил. Об’єднання “первинних правил зобов’язання” і “вторинних правил визнання” є, за Г. Хартом, сутністю права, “ключем до науки юриспруденції”. Правила першого типу накладають обов’язки; правила другого типу надають права, публічні або приватні.

Підкреслюється, що “чиста теорія права” Г. Кельзена має багато спільного з “наукою позитивного права” Д. Остіна. Однак, опрацьовуючи ідею “базової норми” (Grundnorm) як першооснови всієї правової системи, Г. Кельзен обирає методологічною підставою доведення не емпіризм і утилітаризм, як це робили І. Бентам і Д. Остін, а неокантіанство. “Чистоту юридичного методу” обстоює й К. Бергбом. Юриспруденція є теоретичною “чистою свідомістю” абстрактних понять про право як воно є, а не яким воно мусить бути. Право, яким воно мусить бути, - це предмет не юриспруденції, а політики права, яка використовує не формально-догматичний, а кантівський критичний метод.

У підсумку наголошено, що, еволюціонуючи, класичний позитивізм набув форми логічного позитивізму (коли аналізуються логічні формули) і аналітичної філософії (коли аналізуються семантичні правила буденної мови). Однак сучасні прибічники неопозитивізму, включно й постмодернізму, визнали онтологію і метафізику невід'ємними складовими філософського знання. У цьому зв’язку проаналізовано праці сучасних англомовних філософів Д. Девідсона, Д. Деннета, У. Куайна, Х. Патіема, Н. Решера, Р. Рорті, Р. Скратона, Б. Страуда.

З'ясовано, що спростування ідеї позачасової і позапросторової справедливості існує на підставі фундаментального релятивізму позитивного права. Справедливість цілком належить сфері позитивного. У цьому контексті висвітлено сутність ключових понять у позитивізмі, таких, як суверенітет, влада, держава, примусові санкції.

Підкреслюється, що позитивне право знаходить своє пояснення в теорії державного абсолютизму, коли владу держави вважають верховною, необмеженою і неподільною, тобто суверенною. Ідея абсолютного суверенітету є органічним висновком з такої теорії (І. Бентам, К. Бергбом, Ж. Боден, Т. Гоббс, Г. Кельзен, Д. Остін). У правовій державі, навпаки, влада обмежена природним правом і суспільним договором.

Проаналізовано такі основні поняття права в позитивізмі, як владна воля, повноваження, визнання, легітимація через процедуру, за допомогою застосування яких заперечується природне право.

Підкреслюється, що систематично класифікувати і конкретизувати позитивно-правові вчення допомагає тримірна дефініція права. Так, наївний, чи радикальний, позитивізм, що існує в теорії імперативів, визнає лише перший вимір - волю і владу; пом’якшений варіант позитивізму в Г. Кельзена пов'язує владу з моментом повноважень; нарешті, залишковий позитивізм акцентує увагу на моменті визнання, але тлумачить його, як у Г. Харта, суто емпірично.

До чого, врешті, зводиться право: до обов’язку, до абсолютної необхідності чи до свободного волевиявлення? Г. Харт, залишаючись у традиції емпіризму, обстоює суто емпірично-психологічне поняття визнання і, відповідно, волі. Однак сутність визнання чи воління можливо встановити лише за допомогою складного філософського дослідження, що змушує звертатися до класиків волі. Цього Г. Харт не робить.

Висвітлено співвідношення юридичного і соціологічного позитивізму (Л. Б. Анрі, Г. Гурвіч, Л. Дюгі, Е. Дюркгейм, Г. Еллінек, Р. Єринг, Г. Спенсер та ін.).

Теорія юридичного самообмеження держави, яку обстоюють позитивні юристи, хибна, оскільки для того, щоб бути пов'язаною своїм власним правом, держава мусить бути підпорядкована об'єктивним нормам, незалежними від